Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 13 из 151

— У нашій розмові жарти недоречні. Якщо ви укладете виразно сформульований договір про зобов’язання померти — без усіляких застережень, висловлених не прямо, а у формі натяку…

Доктор невесело кивнув.

— Можу й укласти. З тими грошима, що в мене залишилися, я за цей час таки помру з голоду.

— Це мене влаштовує. І, заради Бога, коли помиратимете, влаштуйте так, щоб вас поховали. Аби ви не лежали отут мертвим і не чекали, поки я повернуся й зроблю вашу роботу.

Видно було, що докторові стало гірко. Раптом Талія, яка досі сиділа мовчки, витягла шию.

— Чуєте? — зацікавившись, спитала вона.

Я теж почув щось схоже на приглушене бурмотіння, яке набирало гучності й змішувалося з тупотом безлічі ніг.

— Чую, — відповів я. — Дивно…

Наша розмова зненацька обірвалася. Надворі бурмотіння погучнішало до монотонного гомону, двері розчахнулися, і до кімнати забігла служниця з безтямними очима.

— Докторе Гарден! Докторе Гарден! — пронизливо скрикнула вона. — Там натовп, чи не мільйон душ, і всі вони йдуть дорогою до вашого будинку! Ось-ось доберуться до веранди!

Судячи з гучності голосів, уже добралися. Я зірвався на ноги.

— Сховайте вашого небожа! — крикнув я докторові Гардену.

Трясучи бородою, витріщивши водянисті очі, той кволо вхопив Косґроува за лікоть.

— Що там таке? — промимрив доктор.

— Не знаю. Негайно відведіть його на горище й засипте листям! Запхніть його за родинні реліквії!

На тому я вийшов, покинувши цю трійцю в розгубленості та паніці, пробіг через хол і вибіг передніми дверима на веранду. Зовсім не передчасно це зробив.

Тут було повно люду. Молодики в картатих костюмах і м’яких капелюхах, літні чоловіки в одежі з протертими манжетами і капелюхах-котелках товпились і штовхалися, кожен із цих людей кивав і гукав мені. Їхньою спільною ознакою були олівець у правій руці напоготові, а в лівій — розгорнутий в очікуванні записник, що зловісною порожнечею сторінок провіщав лихо.

Позаду них, на моріжку, юрмився ще більший натовп: м’ясники та пекарі з фартухами, товсті матрони зі схрещеними на грудях руками, худі матері з піднятими на руках брудними дітьми — високо, щоб було краще видно, крикливі хлопчики, брехливі собаки, страховидні дівчатка, що стрибали, репетували й плескали в долоньки. Тил цього натовпу оточили півкільцем селищні старигани — беззубі, каправі, з роззявленими ротами та сивими бородами, що діставали до ручок ціпків. А за півкільцем сідало жахливе криваво-червоне сонце, виграючи промінням на трьох сотнях згуртованих пліч.

Моя поява викликала галас, а тоді запала тиша — глибока, сповнена значимістю. Безмовність порушили голоси кільканадцяти озброєних блокнотами газетярів, які стояли переді мною:

— Я Дженкінз із газети «Толідо блейд»[24]!

— Я Гарлан із «Цинциннаті ньюс»!

— Мак-Ґрадер! «Дейтон таймс»!

— Корі! «Зейнсвіллл ріпаблікен»!

— Джордан! «Клівленд плейн дилер»!

— Кармайкл! «Коламбус ньюс»!

— Мартін! «Лайма геральд»!

— Раян! «Акрон ворлд»!

Чудно й жахно, немовби географічна карта Огайо збожеволіла, жодна миля не хоче стати квадратною, а міста скачуть із округу в округ. Мені пішла ходором голова.

Знову залягло безгоміння. Я зауважив рух посеред юрби, подібний до кіл на воді чи до хвиль, гнаних вітром на пшеничному лану.

— Чого ви хочете?! — глухо вигукнув я.

— Де Косґроув Гарден?! — відповіли в один голос півтисячі горлянок.

Усе викрито! Навколо мене снували репортери, вмовляючи, вимагаючи й погрожуючи.

— …Ви тримали це в секреті, правда ж?.. мало що не вийшло наяву… оплачує рахунки… чи не згодився б він на інтерв’ю?.. подайте нам цього старого дурисвіта…

Враз дивне хвилювання дійшло до краю поля людських голів та плечей і вляглося. З юрби завзято вибирався цибатий білявий молодик на подібних до ходуль ногах, і десятки рук охоче підштовхували його вперед, до мене. Ось він добрався до веранди… забирається вгору сходами…

— Хто ви?! — крикнув я.

— Моє ім’я — Елберт Вілкінз, — засапавшись, відповів він. — Це я всім розказав про цю справу.

Змовкнувши, Вілкінз випнув груди. Це ж велика мить, у якій він виступає безсмертним посланцем богів.

— Я впізнав Косґроува зразу ж, того самого дня, коли він приїхав! Подивіться… подивіться… — Ми всі енергійно подалися вперед. — Ось його боргова розписка на три долари вісімдесят центів, які він програв мені в покер. Я хочу одержати свої гроші!

Я видавець. Випускаю у світ усілякі книжки. Розглядаюся за книжкою, яку можна було б надрукувати накладом п’ятсот тисяч примірників[25][26] і продати. Нині в моді романи із спіритичним ухилом. Однак я б волів машинопис від запеклого матеріаліста — про заможних завсідників клубів і про розбишакуватих чорнявих дівчат… Або ж про кохання — цілком надійну річ. Адже кохати можуть тільки живі люди.