Страница 11 из 151
III
На дев’яту ранку наступного дня, коли ми добралися до Джолієта, штат Огайо, я сяк-так вгамував Косґроува й довів його до якоїсь подоби здорового глузду. «Ваш дядько — стара людина, — торочив я, — він збився на манівці. Сам себе ввів в оману, в цьому годі сумніватися. Ймовірно, в дядька слабке серце, тож він може й сконати, побачивши небожа, що зненацька з’явився на доріжці перед домом».
Звичайно, я весь час думав про те, що ми могли б дійти якогось компромісу. Якби вдалося вмовити Косґроува, щоб за помірну суму принишк років на п’ять, то все було б гаразд, як і раніш.
Отже, рушивши з невеличкої станційки, ми оминули селище й у гнітючій тиші пройшли півмилі до житла доктора Гардена. Коли залишилося йти якихось сто ярдів, я зупинився й обернувся до Косґроува.
— Почекайте тут, — попрохав я. — Мушу попередити його, щоб часом не сталося шоку. Повернуся за півгодини.
Спершу він заперечував, та зрештою понуро сів на густу траву біля дороги. Витерши спітнілого лоба, я пішов стежкою до будинку.
Повен сонячного світла сад доктора Гардена приховували японські магнолії, ронячи рожеві сльозинки на траву. Я зразу ж побачив господаря, що сидів біля відчиненого вікна. Сонце лилося, крадькома пробиралося в кімнату, потайки подовжувало квадратні світляні плями на письмовому столі, на безладно розкиданих паперах, а відтак і на колінах самого доктора Гардена, на його кудлатій, увінчаній сивиною голові. Його тонкі пальці діловито перебирали пачку газетних витинків, тільки-но видобуту з бурого конверта, що лежав перед ним на столі.
Малопомітний під покровом магнолій, я підійшов доволі близько й уже мав обізватись, аж тут помітив дівчину в пурпурній ранковій сукні. Пригнувшись, вона пробралася під низько навислим гіллям яблунь, що росли в північній частині саду, і моріжком попростувала до будинку. Позадкувавши, я спостерігав, як дівчина підійшла до відчиненого вікна й запросто повела мову з великим доктором Гарденом.
— Хочу з вами поговорити, — різко сказала вона.
Доктор звів очі, і з його руки випурхнув клапоть «Філадельфії пресс»[16]. Либонь, це була стаття, у якій його титулували «новим Іоанном Богословом».
— Ось про цей непотріб! — повела далі дівчина.
Вона вийняла з-під пахви книжку. Це була «Аристократія світу духів». Я впізнав її по червоній обкладинці з ангеликами в кутках.
— Про цей непотріб! — сердито повторила дівчина й з розмаху жбурнула книжку в чагарник, де вона прослизла між двома стеблами шипшини й невтішно засіла біля коріння.
— Що це ви, міс Таліє[17]?!
— «Що це ви, міс Таліє»! — передражнила вона письменника. — Що це ви, старий дурню? Відмастити[18] б вас добряче за цю книжку!
— Відмастити?..
Тон докторового голосу виражав марну надію, що це слово позначає якусь нову почесть. Не довелося довго надіятися.
— Так, відмастити! — спалахнула Талія. — Ви ж мене добре розчули! Боже мій! Ви що, людської мови не розумієте? Чи були ви хоч раз на студентському балі[19]?
— Я й не знав, — холоднокровно відповів доктор Гарден, — що в Бавері тепер влаштовують студентські бали. Також не знаю прецеденту вживання перехідного дієслова «мастити» з префіксом «від». Щодо книжки…
— Світ не бачив такої ганьби!
— Якщо ви прочитаєте ці вирізки…
Поставивши лікті на підвіконня, дівчина зробила такий рух, наче забажала забратися в кімнату, натомість сперлася підборіддям на руки, щоб дивитися йому просто у вічі, й почала розмову.
— У вас був небіж, — мовила вона. — Не пощастило йому на родичів. То був найкращий у світі юнак. Тільки його одного я кохала, кохаю й кохатиму.
Доктор Гарден кивнув і хотів був щось сказати, але Талія стукнула кулачком по підвіконні й повела далі.
— Ваш небіж був хоробрий, чесний і скромний. Він помер від ран у чужоземному місті, згаснув як сержант Гарден зі Сто п’ятого піхотного полку[20]. Скромне життя, почесна смерть. І що ж ви зробили?! — Її голос помалу гучнішав, аж нарешті задрижав і викликав співчутливий дрож плюща довкола вікна. — Що ви зробили?!! Ви зробили з нього посміховище!!! Ви покликали його до життя як міфічну істоту, що шле ідіотські вісті про квіточки, пташечок і кількість пломб у зубах Джорджа Вашинґтона. Ви…
Доктор звівся.
— То ви прийшли сюди, — почав він пронизливим голосом, — щоб сказати мені про…
— Мовчіть! — вигукнула Талія. — Зараз скажу, що ви накоїли. Нізащо не зможете мене зупинити — з усіма вашими астральними тілами по цей бік Скелястих гір!
Доктор звалився на стілець.
— Ведіть далі, — сказав він, насилу стримуючись. — Кажіть усе, що принесе на язик їдка слина.
Замовкнувши, Талія відвернулась і глянула на сад. Було видно, що вона кусає губи й кліпає, щоб не пустити сльози. За якусь мить дівчина знову втупилася чорними очима в письменника.
— Ви взяли та й використали його, як шмат тіста, — повела вона далі, — й за допомогою ваших облудних медіумів спекли з нього пиріг для істеричок, що вважають вас великим чоловіком. Звуть вас великим! Та ви ж маєте за ніщо гідність і мовчазність смерті! Ви беззубий продажний стариган. Навіть якщо ви справді горюєте, то й цим не можна виправдати вашу гру на легковірності — своїй власній і безлічі інших дурнів. Ото й усе, що я хотіла сказати.
Так само несподівано, як і прийшла, Талія обернулась і з гордо піднятою головою рушила доріжкою — просто на мене. Я вичекав, поки вона пройде повз мене й віддалиться ярдів на двадцять, де її вже не буде видно з вікна. Йдучи м’якою травою назирці, я окликнув дівчину.
— Міс Таліє!
Злегка здригнувшись, вона оглянулася.
— Міс Таліє, хочу вам сказати, що там далі, на стежці, вас чекає сюрприз — хтось, кого ви віддавна не бачили.
Було видно по лиці, що Талія нічого не зрозуміла.
— Не хочеться мені чимось напсувати, — повів я далі, — але й не хочеться, щоб ви налякалися. Бо ж за якусь хвилину вам випаде сюрприз — найбільший за все життя.
— Що ви маєте на увазі? — тихо спитала вона.
— Нічого страшного, — відповів я. — Йдіть собі стежкою й думайте про щось дуже приємне. І враз станеться щось приголомшливе.
На тому я низько вклонився, доброзичливо всміхнувся й спинився з капелюхом у руці.
Спантеличена Талія глянула на мене, помалу обернулася й пішла. За якусь мить вона згубилася з очей за вигином кам’яної огорожі під магноліями.