Страница 103 из 151
V
І ось Кікі виїхала на півроку, і ось їй траплялося таке, про що тут недоречно розповідати. Є ідеалісти, які осудили б цю дівчину за те, що вона страждала від місячного світла в Гонолулу та понад італійськими озерами й мало не вийшла заміж за чоловіка, який не має нічого спільного з цим оповіданням. Мав він якусь ваду вимови, ходив у кумедній одежі, а якось щось наробив чи то пак не зміг наробити — і відтоді пропав зв’язок зі світанком, вітром та вечірніми зорями. Наприкінці жовтня Кікі поклала кінець цьому роману й поспішила повернутися до Америки.
Приїхавши, Кікі невпевнено розглянулася, чи не знайдеться чогось сподіваного, але досі незнаного. Ну звичайно ж, не Консідайна, який у складі археологічної експедиції був на Криті[205]. Натомість знайшлося втрачене почуття, і Кікі зраділа телеграмі від Ріпа Ван-Кампа. Він хотів терміново побачитися й запропонував прийти на матч у Дартмуті[206]. Дівчина поїхала туди, передчуваючи, що знайде там покинуті юні літа й утрачену торік на стадіоні «Боул» ілюзію.
Якщо цього сезону якийсь футболіст-студент і коштував п’ять тисяч доларів, то це Ріп. Він виступав за слабку команду з легкими захисниками за лінією новаків, і внаслідок цього Ріпова гра була вільною й невимушеною. У нього був свій власний стиль, якого ніколи не пробував змінити жоден тренер. Усе це було схоже не на що інше, як на узаконену форму власності, й не один чиновник даремно розраховував на Ріпа. Той прудко йшов в атаку, високо здіймаючи вгору коліна та стегна й розставивши лікті, так що у критичну мить здавалося, що його вже обхопив захисник, але з такою невеликою площею контакту тіл Ріп вивільнявся ще під час тривання спроби. А коли ось цей спортсмен, легший на тридцять-шістдесят фунтів від будь-кого із суперників, кожної суботи давав таке видовище, то навіть містер Ґіттінґз не міг би вимагати чогось більшого.
Тремтячи з нетерплячки, Кікі зустріла Ріпа після гри.
— Дивлюсь ото, як ти граєш, і почуваюся зачарованою школяркою, — сказала вона.
— Я б хотів, щоб так воно й було.
— Так воно і є. Принаймні я могла б вести перед у заохоченні гравців. Поки що від мене взагалі не може бути допомоги. Я б хотіла, щоб у тебе були хоч якісь серйозні клопоти.
— Є такі, — сказав він, насупившись. — Я потрапив у жахливу халепу. Тому й надіслав тобі телеграму.
— У чому річ, Ріпе?
Вони розмовляли в чайній «Сейчем ті гаус»[207], де сиділо багато молодиків і дівчат, напрочуд тихих після матчу. Спершу кинувши оком навколо, Ріп вийняв газетний витинок і дав його Кікі.
— Прочитай, і я поясню, — сказав він. — Це не про мене.
ГУРТОЖИТКІВСЬКИЙ ВИКРАДАЧ
КОШТОВНОСТЕЙ ПОВЕРНУВ ЗДОБИЧ
ДЕКАН ЄЛЬСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
ОДЕРЖАВ ПАКЕТ ВІД АНОНІМА
Наляканий тим, що в університетському містечку стало повно Файло Вансів[208] та Еркюлів Пуаро[209], злодій, який орудував у єльських гуртожитках, учора надіслав поштою деканові Маршу вкрадене ціною близько трьохсот доларів. Ця здобич складалася з годинників, шпильок, гаманців та різноманітних ювелірних виробів.
Судячи з того, що злодій орієнтується в розкладі лекцій, вважають, що він студент.
— І що з того? — спитала Кікі.
— Я казав тобі, що мій брат Гаррі вчиться на другому курсі. Йому дуже не пощастило — розбив коліно, граючи у футбол із новаками, й ніколи вже не зможе грати. Отож він став злодієм. Не можу цього зрозуміти. Його однокурсник помітив, що він краде, прийшов до мене, і я витратив усі свої гроші до останнього цента, щоб відкупити вкрадені речі. Тепер я потребую ще більше.
— З п’яти тисяч? Ой, Ріпе, я гадала, що мені належить про них подбати, а тобі не можна й торкатися цих грошей, аж поки не закінчиш коледжу.
— Я не маю іншої ради. Гаррі мій брат. Він не піде до в’язниці.
— Але ж ти надіслав ці речі.
— Я ще не сказав усього. Той, що дізнався про крадіжки, — це паскудний негідник, і з ним треба залагодити справу.
Здавалося, вони раптом опустилися в потойбічний світ. Раніше Кікі вбачала в Ріпові щось відокремлене від усього минулого, шедевр невідомого скульптора. Тепер на його плечі впала тінь брата.
— А чи не владнається ця справа, якщо твій брат покине коледж? Як не крути, а йому тут не місце, якщо він… — Кікі проковтнула останнє слово.
— Таке не задовольнило б цього типа. Звичайно, я міг би скрутити йому в’язи…
— Тобі не можна в це вплутуватися, Ріпе, — тяжко зітхнула дівчина. — Скільки він хоче?
— Назвав тисячу доларів.
— Ой, Ріпе! Я схиляюся до думки, що краще вже йому скрутити в’язи.
— Скручу, якщо ти вважаєш, що це найкращий вихід.
— Та ні… Нам доведеться заплатити йому. Але ти мусиш відіслати геть свого брата, поки він не потрапив у ще більшу халепу.
— Якщо Гаррі залишить коледж, то це видаватиметься дивним, — нахмурився Ріп. — Не зможу ось так відіслати його. Я ніколи не казав тобі, але ми удвох виховувалися в сиротинці, і я завжди наглядав за ним.
Тепер Кікі знала про Ріпа все, й ніколи він не подобався їй більше, ніж цієї миті.
— Але рано чи пізно наберешся через Гаррі ще гіршої біди, і то після того, коли тобі так гарно пішло, а я ще й задумала запопасти більше грошей для тебе… Ріпе, ти повинен відіслати його.
— Так чи сяк, а ти бачиш, що в мене клопіт, — сказав він.
— Дамо раду з ним, — відповіла вона, прояснівши.
Йдучи з ним після вечері в темних тінях Гіллгаус-авеню, Кікі раптом мовила:
— Ріпе, ти так мені подобаєшся…
— Подобаюся тобі? Що це означає? Я подобаюся вболівальникам на стадіоні.
Кікі сама відчула брехню у своїх словах.
— Я думала про тебе все літо… весь час.
Ріп одноруч пригорнув її. Сходив рожево-золотистий місяць із туманним ореолом, у темряві бабиного літа бемкали дзвони. Так само вона стояла торік зі своїм першим коханням — з Алексом Консідайном, з іншим чоловіком на зоряній терасі минулого літа. Нині вона була щаслива й замішана: коли ти не закохалася, то принагідний вродливець видається таким самим, як хтось інший. Однак вона почувалася дуже близькою до Ріпа. Його слова про брата нагадали про все, чого бракувало в його житті, і якусь мить Кікі була певна, що можна відшкодувати той брак: це ж не важко закохатися в нього. Вона потерпала від своєї яскравої невживаної краси.