Страница 83 из 87
— Гаразд. Мабуть, даремно я це сказала.
Гаррі розтанув.
— Люба фантазерко! — вигукнув він. — Краще підійди, поцілуй мене та залиш те все в минулому.
Цього вечора, коли на завершення водевілю оркестр зіграв «Діксі», Селлі Керолл відчула щось міцне та невмируще, бо всі посмішки та сльози дня здалися несуттєвими. Вона витягнулася й вхопилася за ручки крісла, обличчя її почервоніло.
— Тебе щось розчулило, маленька? — прошепотів Гаррі.
Вона його не чула. Під жваву пульсацію скрипок й бентежні удари литавр замаршували в морок її давні примари-приятелі, і, здавалося, тільки-но флейти засвистять й зітхнуть у фінальному акорді, ті духи зникнуть разом зі звуком й вона ледь встигне з ними попрощатися.
На Південь мчи, додому,
У любий Діксіленд[5].