Страница 2 из 87
— Бо якщо ти мій батько, — продовжив старець крикливо, — то я хочу, аби ти забрав мене з цього місця, чи, зрештою, змусь їх поставити тут зручне крісло.
— Заради Бога, звідки ти прийшов? Хто ти? — у нестямі випалив містер Баттон.
— Я не можу сказати точно — хто я, — проскиглив крикливо, — я тільки нещодавно народився. Але моє прізвище воістину Баттон.
— Ти брешеш! Ти самозванець!
Старець втомлено звернувся до медсестри:
— Ось так вітають новонародженого, — поскаржився слабким голосом. — Чому б вам не сказати йому, що він помиляється?
— Ви помиляєтеся, містере Баттон, — суворо сказала медсестра. — Це — ваша дитина, і ви повинні змиритися з цим. Ми просимо вас забрати його додому, коли це буде можливо — краще найближчими днями.
— Додому? — перепитав містер Баттон недовірливо.
— Так, ми ж не можемо тримати його тут. Ми справді не можемо, розумієте?
— Радий це чути, — проскиглив старець. — Це смішне місце зовсім не підходить для новонародженого, який звик перебувати в тиші. З цими стогонами й криками я не можу й ока зімкнути. Я попросив щось поїсти, — тут його голос піднявся до верескливих ноток протесту, — а вони принесли мені пляшку з молоком!
Містер Баттон опустився на крісло поруч із сином й прикрив обличчя руками.
— Святі небеса! — пробурмотів голосом, повного надмірного жаху. — Що скажуть люди? Що мені робити?
— Ви маєте забрати його додому, — наполягала сестра. — Негайно!
Гротескна картина з жахливою точністю постала в уяві змарнілого чоловіка — картина того, як він проходить переповненими вулицями разом із такою жахливою істотою, що волочиться біля нього.
— Я не можу, я не можу, — простогнав він.
Люди його зупинятимуть, і що він їм скаже? Він має познайомити їх із цим старцем:
— Це мій син, що народився сьогодні зранку.
І потім сивий чоловічок натягне своє покривало на себе, і вони шкандибатимуть, важко проходитимуть повз галасливі крамниці, ринок із рабами, — на хвильку містер Баттон пристрасно забажав, аби його син був чорним, — проходитимуть повз розкішні будинки-резиденції, повз будинок для престарілих...
— Ну ж бо! Опануйте себе, — наказала медсестра.
— Слухайте, — проголосив раптом старець, — якщо ви думаєте, що я піду додому в цій ковдрі, то ви цілковито помиляєтеся.
— Малята завжди окутані ковдрами.
З навмисним шурхотінням старець дістав малу білу сорочечку.
— Дивіться, — він говорив тремтячим голосом. — Ось це вони приготували для мене.
— Малята завжди таке носять, — відказала буденним тоном медсестра.
— Добре, — сказав старець, — цей малюк постане голим перед вами через дві хвилини. Ця ковдра свербить. Врешті, могли б окутати мене простирадлом.
— Зачекай! Зачекай! — швидко сказав містер Баттон. Він обернувся до медсестри. — Що мені робити?
— Йдіть у місто та купіть вашому синові якийсь одяг.
Голос сина містера Баттона йшов за ним вниз до холу.
— І тростину мені, тату. Я хочу мати тростину.
Містер Баттон дико зачинив за собою двері.