Страница 17 из 87
Він спромігся додати до відповіді примарну усмішку; потім, без жодного руху опору, здавалося, виплив геть, залишаючи холодний десерт, як рожеву мрію... Його здолав сон.
Коли він прокинувся, то знав, що пройшло декілька годин. Він був у величезній кімнаті, стіни якої — вироблені з чорного дерева, тьмяне освітлення було надто слабким і надто невловимим, аби називатися світлом. Молодий господар стояв біля нього.
— Ти заснув одразу ж за вечерею, — сказав Персі. — Я теж ледь не заснув — це неначе подарунок розкоші після важкого року навчання. Прислуга переодягла й помила тебе, поки ти спав.
— Це ліжко, чи хмари? — зітхнув Джон. — Персі, Персі, перед тим, як ти підеш, я б хотів вибачитися.
— За що?
— За те, що сумнівався, коли ти сказав, що володієш таким величезним алмазом, як готель «Ріц».
Персі посміхнувся.
— Я так і знав, що ти мені не повіриш. Це гора, ти розумієш?
— Яка гора?
— Гора, на якій здіймається замок. Гора як така не надто велика. Та, якщо не рахувати приблизно п’ятнадцяти метрів дерену й гравію, то нижче — суцільний алмаз. Один суцільний камінь об’ємом кубічної милі без жодної тріщини. Ти мене слухаєш? Скажи щось...
Та Джон Т. Енгер знову заснув.