До зірок

Вони обережно визирнули з вікна. Голоси належали Маргарет Торренс, Імоджен Біссел і Конні Девіс, які вирішили зрізати кут та йшли навпростець через вулицю від заднього двору Імоджен до будинку Конні, що містився наприкінці кварталу. Юначкам було, відповідно, тринадцять, дванадцять і тринадцять років, і вони не підозрювали, що за ними хтось спостерігає, оскільки в унісон своїм крокам виконували помірно-зухвалу пародію на відому пісеньку, що переривалася приглушеним хихиканням, а в фіналі набрала гучності: «Моя люба-а-а, Клементи-и-н-а-а-а».

Безіл і Ріплі разом висунулися з вікна, але, згадавши, що з одягу на них лише сорочки, відразу сховалися за підвіконня.

— Ми вас чули! — разом вигукнули вони.

Дівчата зупинилися і захихотіли. Маргарет Торренс від­разу старанно заворушила щелепою, щоб показати, що в неї в роті жуйка, і ще й не випадково. Безіл одразу все зрозумів.

— Звідки йдете?— запитав він.

— Від Імоджен.

Дівчата ходили по цигарки в будинок місіс Біссел. Певна несерйозність їхнього настрою зацікавила та схвилювала хлопців, і вони продовжили розмову. Конні Девіс була дівчиною Ріплі під час останнього семестру в танцювальній школі; Маргарет Торренс відіграла певну роль у нещодавньому минулому Безіла; Імоджен Біссел, щойно повернулася після року, проведеного у Європі. За останній місяць ані Безіл, ані Ріплі не згадували про дівчаток; а тепер, пожвавившись, усвідомили, що центр усесвіту раптом із їхньої таємної кімнатки перемістився до дівочої групки за вікном.

— Підіймайтесь до нас! — запропонували вони.

— Ні, краще ви спускайтесь. Приходьте на подвір’я Вортонів.

— Гаразд, зараз підійдемо.

Ледь не забувши приховати Книгу сенсацій та скриньку з гримом, хлопчаки поквапилися надвір, сіли на велосипеди й помчали алеєю.

Діти Вортонів виросли вже давно, та це подвір’я, як і раніше, залишалося одним із тих магнетичних місць, котрі ваб­лять молоде покоління в післяобідній час. Воно мало чимало переваг. На цей великий майданчик, відкритий з обох боків, з вулиці можна було заїжджати на роликах або на велосипеді.

Там були старі гойдалки-терези, повітряні гойдалки, кілька гімнастичних кілець. Але дворик став місцем зустрічей ще задовго до встановлення того інвентарю, бо над ним витав дух дитинства, який змушує дітей товпитися на незручних східцях ґанку та тікати з друзями до скромної місцини, що належала незрозуміло кому і збирала усіх однолітків. Подвір’я Вортонів уже давно всіх приваблювало; увесь день тут лежали глибокі тіні, цвіли якісь дивовижні рослини, собаки не кидалися на людей, а газон місцями зяяв вибоїнами, витоптаними незліченними колесами та ногами. За двісті футів звідси, в злиднях під кручею проживали «маки» — прізвисько дісталося їм у спадок, адже переважно це були скандинави; і, коли інші розваги надокучали, достатньо було кілька вигуків, аби банда «маків» почала дертися на пагорб, і можна було зустріти їх впритул та прийняти бій, якщо переважали в чисельності, або розбігтися по своїх затишних домівках, якщо справа набувала небажаних обертів.

Була п’ята година вечора, і перед вечерею на майданчику зібралася невеличка юрба дітей — лишень літні сутінки, що наставали опісля, могли зрівнятися з цією тихою та романтичною порою. Безіл та Ріплі неуважно об’їхали на велосипедах навколо подвір’я, вони то періодично ховалися за дерева, то виринали, час від часу зупиняючись, щоб поплескати кого-небудь із товаришів по плечу. Вони приплющували очі від сліпучого сяйва вечірнього сонця, яке, як сама юність, світить надто яскраво, щоб на нього можна було дивитися прямо; і потребує, щоб його сяйво потроху згасало, аби можна було милуватися ним до самого заходу.

Безіл під’їхав до Імоджен Біссел і знічев’я продемонстрував, як він вміє кататися на одному колесі. Мабуть, тієї миті в його обличчі щось її привабило, бо дівчина глянула на нього з-під вій, глянула сердечно й злегка всміхнулася. Через кілька років вона обіцяла стати справжньою красунею, королевою балів. Але зараз її бездонні карі очі, великі, чарівно окреслені вуста та рум’янець на вузьких вилицях робили її схожою на фею, що дратувало тих, кому до вподоби, щоб діти мали звичайнісінький вигляд. На якусь мить Безілу відкрилось майбутнє, і він раптом піддався чарам її життєвої наснаги. Вперше в житті він відчув дівчину як дещо цілісне, абсолютно протилежне і водночас невіддільне від нього самого, і його охопив приємний озноб від суміші втіхи та болю. Це відчуття було цілком зрозумілим, і він сприйняв його цілком свідомо. Літній вечір раптом розчинився в ній одній — лагідний бриз, тінисті чагарники, усипані квітками пагорби, помаранчеве сонячне сяйво, сміх і голоси, бренькіт піаніно, що долинав із будинку через дорогу — все це ніби втратило свою принаду, передавши її обліку Імоджен, котра поглянула на нього з усмішкою.

Це відчуття надто схвилювало Безіла. Він спробував відмахнутися від нього, тому що був не в змозі його збагнути, допоки спочатку на самоті усе не обміркує. Він стрімко кружляв по майданчику на велосипеді й, проїжджаючи повз Імоджен, відводив погляд. Через якийсь час хлопець повернувся до неї та запропонував провести додому, втім, виявилося, що та магічна мить зникла з її пам’яті, якщо вона взагалі її відчула, і вона дещо здивувалася. Вони почимчикували вулицею, Безіл йшов поруч і котив свій велосипед.

— Вийдеш сьогодні ввечері? — схвильовано запитав він. — На подвір’ї Вортонів либонь збереться компанія.

— Запитаю дозволу в мами.

— Я тобі зателефоную. Без тебе я теж не піду.

— Чому? — і вона знову всміхнулася, вселяючи в нього надію.

— Бо не хочу.

— Але чому без мене не хочеш?

— Слухай, — випалив він, — хто з хлопців подобається тобі більше, ніж я?

— Ніхто. Мені до вподоби ти, і ще Г’юберт Блер.

Безіл навіть не приревнував, коли почув це ім’я разом зі своїм. З Г’юбертом Блером нічого не можна було вдіяти — до нього можна було лише ставитися філософськи, як і вчиняли всі хлопці, які намагалися збагнути вибір дівочих сердець.

— А ти мені подобаєшся більше за всіх! — шалено зізнався він.

Ваговитість строкатого неба від рожевих хмар не видавалася тепер нестерпною. Безіл усе глибше пірнав в океан незбагненної любові, а всередині нього здіймалися теплі хвилі, які несли все його буття до цієї дівчини.

Вони дійшли до брами її будинку.

— Зайдеш у гості, Безіле?