Страница 52 из 53
— Тогорічної весни вони мене час від часу запрошували до себе на вечерю, та тепер, коли ти водиш її на всі танцюльки...
— На все добре, — квапливо розпрощався Безіл.
Він різко вклонився на шанобливий нахил голови містера Утсономі та пішов геть.
З моменту прибуття Мінні питання щодо Роди почало набувати загрозливих масштабів. Спочатку Безіл просто байдуже ставився до її персони, хоча і трохи соромився її мереживного вбрання, котре викликало дивні думки, однак тепер, зрозумівши, як безжалісно його експлуатують, Безіл зненавидів її. Коли вона скаржилася на головний біль, в його уяві цей біль переростав у затяжну, страждальну хворобу, від якої вона не зцілиться аж до осені, коли він поїде на навчання. Але восьми доларів на тиждень, що платив йому двоюрідний дід, мало вистачити на проїзд до Нью-Гейвена, і Безіл розумів, що мати нікуди його не відпустить, якщо він не втримається на цій роботі.
Не знаючи правди, Мінні Бібл була заінтригована тією обставиною, що хлопець танцював із нею лише раз чи двічі за вечір, та й то ставав понурим і замикався в собі. Спочатку така байдужість зачаровувала її та, мабуть, дещо засмучувала. Та рано сформований бурхливий темперамент заважав їй надалі миритися з такою зневагою, і Безіл болісно спостерігав, як у нього один за одним з’являються суперники. Часом він вважав, що Єль потребує надто високої ціни.
Всі надії він покладав на одну подію, що мала відбутися. Ішлося про вечірку на честь від’їзду Мінні: Кампфи орендували Коледж-клуб, Рода туди запрошена не була. За відповідної атмосфері та за сприятливих обставин йому вдасться урвати для себе хоча б мить її від’їзду; і тоді він буде впевнений, що в її серці залишиться його незгладимий відбиток.
За три дні до вечірки він повернувся з роботи о шостій; біля будинку стояв автомобіль Кампфів, а Мінні самотньо сиділа на веранді.
— Безіле, мені треба з тобою поговорити, — промовила вона. — Ти зовсім віддалився від мене.
Сп’янілий її появою на доволі знайомому ґанку, Безіл не знав, що їй відповісти.
— У нас сьогодні родинна вечеря в місті, до неї залишилася рівно година. Чи не хочеш кудись поїхати? Я до смерті боялася, що наразі повернеться твоя мама і подумає, що я вкрай знахабніла, коли вже прийшла без запрошення до твого будинку. — Вона говорила пошепки, хоча поблизу не було нікого. — Як би мені хотілося, щоби батьки звільнили старого водія. Він підслуховує.
— Підслуховує що? — запитав Безіл, у якого вмить спалахнула підозра.
— Просто підслуховує.
— Зробімо так, — запропонував Безіл. — Нехай він довезе нас до дідового будинку, а там я візьму електромобіль.
Каштановими кучерями на її чолі грався теплий вітерець; машина плавно рухалася вздовж Хрест-авеню.
Підігнавши авто, Безіл відчув тріумф власного єства. Було одне місце, яке він зберігав спеціально для таких випадків — невеличкий спуск із дороги, що залишився після розбивки Ландшафтного парку; Хрест-авеню в цьому місці продовжувала бігти десь нагорі, ні на кого не звертаючи уваги, а за милю внизу на мілинах Міссісіпі виблискували яскраві проміні вечірнього сонця.
День нагадував, що літо добігає кінця; воно вже минуло свій зеніт, і те, що від нього залишалося, треба було використовувати, поки воно остаточно не зникло.
У нього в обіймах Мінні раптом зашепотіла:
— Ти для мене — головний, Безіле... Лише ти.
— Але ти сама зізналася, що тобі подобається кокетувати.
— Знаю, але це вже в минулому. Років у тринадцять-чотирнадцять мені подобалося, коли мене називали легковажною, бо чхати я хотіла на їхню думку; але приблизно рік тому я почала розуміти: в житті є речі важливіші, і, чесне слово, Безіле, я спробувала виправитися. Але боюся, ангелом я ніколи не стану.
Поміж громадськими лазнями й павутиною шосе на протилежному березі річка сяяла тонким багровим відблиском. Знизу долинав гуркіт і свист далекої залізниці; над тенісними кортами Проспект-парку долинав дитячий гомін.
— Справді, Безіле, я не така, як видаюся на перший погляд, бо те, про що я говорю, має глибокий підтекст, однак ніхто мені не вірить. Ти ж знаєш, наскільки ми схожі з тобою: для хлопця, напевно, це не так важливо, але дівчина мусить стримувати свої почуття, а мені це нелегко, тому що я жахливо емоційна.
— Невже ти ні з ким не цілувалася відтоді, як повернулася додому із Сент-Пола?
— Ні з ким.
Безіл відчував, що вона бреше, причому досить рішуче. За кожного з них говорило серце, а його мова не призначена для точних формулювань, в усі віки воно схильне до напівправди та недомовок. Вони зібрали воєдино всі відомі їм фрагменти романтики, аби скроїти одне для одного покрив, теплий, як їхня дитяча пристрасть, і чудовий, як відчуття дива.
Раптом він відсторонив її від себе, поглянув на неї і видав приглушений радісний вигук. Вона була тут, в її освітленому сонячним променем обличчі — вона, та сама обіцянка — у вигині її губ, і в косій тіні від носа у неї на щоці, і в очах, що сяяли матовими відблисками; вона обіцяла вести його туди, де він завжди буде щасливий.
— Скажи, що кохаєш, — прошепотів він.
— Я в тебе закохана.
— О ні. Це різне.
Вона завагалася:
— Я ще ніколи нікому цього не говорила.
— Ну, будь ласка, скажи.
Вона спалахнула рум’янцем, ніби їй стало спекотно від призахідного сонця.
— На моїй вечірці, — прошепотіла вона. — Вночі це простіше.
Коли автомобіль під’їхав до його будинку, вона, не виходячи з машини, мовила:
— А ось іще чому приїхала до тебе: дядько не зміг орендувати клуб на четвер, тому вечірка буде в суботу ввечері, на звичайних танцях.
Безіл у задумі підіймався східцями: Рода Сінклер теж улаштовувала звану вечерю в Коледж-клубі саме того вечора.
Питання стояло рубом. Місіс Рейлі мовчки вислухала його непереконливі виправдання, а потім сказала:
— Рода перша запросила тебе в суботу, крім того, у неї й так уже є поміж запрошених одна дівчина без кавалера. Я, звичайно, не знаю, як Рода поставиться до того, що ти її підведеш, але добре знаю, як поставилася б до цього сама.
А зранку його двоюрідний дід, проходячи повз складське приміщення, зупинився і запитав:
— Якась плутанина з вечірками?
Безіл захлинався поясненнями, та містер Рейлі перебив:
— Не розумію, навіщо так ображати дівчинку. Раджу як слід подумати.