До зірок

— Завтра ж. Сподіватимемося, я накопичу потрібну суму, тож тобі не доведеться мені допомагати. На добраніч, мамо.

У себе в кімнаті Безіл зупинився перед дзеркалом і з громоподібною рішучістю заявив, що сам заробить на навчання в Єлі, а потім дістав із книжкової шафи пів дюжини запорошених творів Гораціо Елджера[45], до яких не торкався сто років. Подібно до того, як молодий чоловік післявоєнної доби міг би вивчати «Короткий курс ведення бізнесу», виданий університетом Джорджа Вашингтона, він сів за стіл і почав повільно гортати «Тільки вгору».

Через два дні — наслухавшись глузувань від швейцарів, кур’єрів і секретарок редакцій «Преси», «Вечірніх новин», «Соціалістичної газети», зеленого «бульварного» листка під назвою «Кур’єр», де його переконали, що репортер, якому «майже сімнадцять» років, нікому не потрібен, зазнавши на власній шкурі всі приниження, які очікують юного громадянина у вільній країні, який намагається заробити на навчання в Єлі; Безіл Дюк Лі, надмірно «вразливий», щоб звертатися до батьків своїх друзів, влаштувався працювати на залізницю за протекцією Едді Пармелі, який жив на протилежному боці вулиці.

Наступного ранку, о пів на сьому, захопивши з собою обід і новенький комбінезон, який обійшовся в чотири долари, Безіл зніяковіло увійшов у депо. Він відчував себе новачком у незнайомій школі, хіба що ніхто не виявляв до нього жодного інтересу і не запитував, чи буде він вступати до спортивної команди. Безіл відзначився у журналі відвідувань, від чого йому стало ніяково, і, навіть не отримавши застережень від бригадира, був відправлений тягати дошки для ремонту вагонного даху.

Настав полудень; усе відбувалося своїм порядком. Голову напекло сонцем, руки й спину ломило, але жодна подія не порушувала сумний спокій цього ранку. На дикому поні не проскакала повз нього донька президента компанії; сам директор не пройшов цехом і не виділив його схвальним поглядом. І все ж Безіл, не падаючи духом, продовжував працювати — не варто багато чого очікувати від першого робочого дня!

Обідали вони разом з Едді Пармелі. Той кілька років підробляв тут під час канікул, а цієї осені збирався вступати до університету штату. Він скептично похитав головою, коли Безіл сказав йому, що хоче заробити на Єль.

— Ти ось що зроби, — порадив він. — Позич у матері дві тисячі та купи двадцять акцій «Плуга і трактора». Потім іди в банк і під заставу цих акцій візьми кредит ще на дві тисячі, а на них купи ще двадцять акцій. Потім рік сиди й не смикай­ся — і гроші на Єль у тебе в кишені.

— Навряд чи мама дасть мені дві тисячі.

— Ну не знаю, я б тільки так і вчинив.

Якщо ранок не відзначився якимись подіями, то після обіду трапився досить неприємний казус. Безіл отримав невелике підвищення: йому довірили залізти на вантажний вагон і допомогти прибивати дошки, які він тягав уранці. Виявилося, що вбивати цвяхи в дошку значно складніше, ніж вбивати їх у стіну; однак він вважав, що досягнув певних успіхів, аж раптом знизу гукнув невдоволений голос:

— Гей, ти! Нумо, підведись!

Безіл глянув униз. Там, із загрозливо багряним обличчям, стояв бригадир. — Так, ти, у новенькому комбінезоні. Під­ведись!

Безіл озирнувся, але не побачив, щоб хтось поруч приліг; поруч гарували лише двоє похмурих угорців, і до нього дійшло, що звертаються саме до нього.

— Що, вибачте, сер? — перепитав він.

— Або вставай на коліна, або забирайся звідси геть. Ти де перебуваєш, га?

Хлопець забивав цвяхи сидячи, тому, либонь, бригадир запідозрив його в ледарстві. Вдруге подивившись на бригадира, Безіл не став пояснювати, що в сидячому положенні відчуває себе більш впевнено, і пропустив зауваження повз вуха. Ось в Єлі, напевно, немає залізничних майстерень; і з раптовим болем він одразу пригадав зловісну назву «Нью-Йорк — Нью-Гейвен — Гартфорд»...

На ранок третього дня Безіл усвідомив, що його комбінезон зник, а потім почув, що всі робітники, котрі працювали менше ніж пів року, підлягатимуть звільненню. Він заробив чотири долари й втратив комбінезон. Наука забивати цвяхи стоячи на колінах обійшлася йому вартістю трамвайних квитків.

В історичній частині міста стояла велика старомодна садиба, де жив його двоюрідний дід, Бенджамін Райлі; саме туди, не відкладаючи візиту, заявився Безіл. Це була його остання надія — Бенджамін Райлі був рідним братом дідуся Безіла, але останні двадцять років вони не спілкувалися.

У просторій вітальні його зустрів невисокий, кремезний старий, чиє незворушне обличчя ховалося за сивою кучерявою бородою. Поруч із ним стояли жінка років сорока, з якою він одружився пів року тому, та її п’ятнадцятирічна дочка. Ту гілку сімейства, до якої належав Безіл, на весілля не запросили, і цих нових родичок він бачив уперше.

— Ось, вирішив вас провідати, дядьку Бене, — вимовив Безіл із деяким збентеженням.

На якийсь час у вітальні запанувала тиша.

— Мати здорова? — поцікавився старий.

— Так, дякую.

Містер Райлі вичікував. Місіс Райлі щось тихенько сказала дочці, після чого та з цікавістю поглянула на Безіла й неохоче покинула кімнату. Матір усадила старого в крісло.

Від збентеження Безіл відразу перейшов до справи. Йому хотілося отримати тимчасову роботу в фармацевтичній компанії «Райлі».

Двоюрідний дід з хвилину завагався, а потім відповів, що вакансій немає.

— Шкода...

— Якби ти на постійне місце просився, була б інша розмова, але ти ж у нас до Єля зібрався. — Він вимовив це з лише йому зрозумілою іронією і зиркнув на дружину.

— Саме тому я і шукаю роботу.

— А матері не по кишені тобі освіту забезпечити? — в голосі діда відчувалися нотки зловтіхи. — Усі гроші розтринькала?

— Ні-ні, — поспішно запевнив Безіл. — Вона мені допомагатиме.

На його подив, підтримка прийшла з несподіваного боку. Місіс Райлі раптом схилилася до чоловіка і стала щось нашіптувати йому на вухо, після чого старий кивнув та гучно мовив:

— Я подумаю, Безіле. Іди поки що до бібліотеки.

Його дружина підхопила:

— Ми подумаємо. Іди до бібліотеки, побудь там із Родою, а містер Райлі тим часом усе обміркує.