До зірок

— Я вважаю, собака — найкращий друг людини, — не вгамовувався Безіл.

— Справді? — Скідді щосили ляснув долонею по столу. — Я теж так вважаю, Лі. Саме так.

— Ніхто не любить тебе так віддано, як собака, — продовжував Безіл, сентиментально вдивляючись удалечінь.

Тут принесли другу порцію подвійних «стінгерів».

— Дозволь розповісти мені про собаку, якого більше немає, — погодився Скідді. Він глянув на годинник. — Уже спізнююся, та одна хвилина погоди не змінить — ти ж любиш собак.

— Люблю їх понад усе на світі, — Безіл підняв свій перший келих, який ще був наполовину повний. — За наших найкращих друзів, за собак!

Вони випили. На очах Скідді заблищали сльози.

— Слухай, я тобі розповім. Узяв я цього песика ще цуценям, виростив, вигодував. Красень був, ердельтер’єр, породистий, від Мактавіша Шостого.

— Зуб даю, що красень!

— Ще б пак! Слухай...

Заговоривши про свого собаку, Скідді зм’як, й Безіл підсунув йому свій непочатий келих, який той відразу міцно стиснув пальцями. Підкликавши бармена, Безіл замовив ще два «стінгери». На настінному годиннику було п’ять хвилин по шостій.

Скідді говорив і далі. Згодом лише сам погляд на журнальну статтю про собак викликав у Безіла гострий приступ нудоти. О пів на сьому Скідді, похитуючись, підвівся:

— Треба йти... Важливе побачення... Не хотів би засмутити...

— Гаразд. Ходімо до шинквасу та вип’ємо ще по одній наостанок.

Скідді був знайомий з барменом і трохи потеревенив із ним, оскільки час вже не мав значення. Він випив зі своїм давнім приятелем, щоб побажати йому успіху в досить важливій справі. Потім осушив ще келих.

Чверть на восьму Безіл вивів Леонарда Едварда Девіса де Вінчі з бару готелю, залишивши його валізу під опікою бармена.

— Важлива зустріч... — бурмотів Скідді, поки вони чекали таксі.

— Дуже важлива, — підтвердив Безіл. — Я маю переконатися, що ти туди потрапиш.

Коли під’їхала машина, Скідді завалився на сидіння, а Безіл сказав шоферу адресу.

— Дякую тобі, бувай! — вигукнув Скідді. — Зайдімо ще куди-небудь, вип’ємо ще один раз за кращих друзів людини.

— Е ні, — відмовився Безіл, — у тебе надто важлива зустріч.

— Ти правий. Надто важлива.

Машина рушила, і Безіл дивився їй услід, поки вона не зникла за рогом. Скідді їхав на Лонг-Айленд провідати могилу улюбленого песика.

Раніше Безіл не брав до рота ані краплі спиртного, і зараз у його і без того охоплену тріумфальним полегшенням голову вдарило ще й три коктейлі, які йому довелося в себе перехилити. Повертаючись в будинок Дорсі, він звів очі до неба і вибухнув реготом. Почуття власної гідності, що було втрачене минулої ночі, знову повернулося до нього; його гріла впевненість у своїй могутності.

Двері відчинила покоївка, і Безіл інтуїтивно відчув, що в холі на першому поверсі хтось є. Він почекав, поки покоївка піде, потім підійшов до дверей гардеробної та прочинив їх. Там, біля саквояжику, стояла Жобена, роздратована й перелякана водночас. Чи то Безіл, обманутий своєю самовпевненістю, щось переплутав, чи то її личко й справді засяяло від полегшення, коли він увійшов?

— Вітаю. — Вона зняла пальто, повісила його, немов саме для цього сюди увійшла — і вийшла на світло. Її обличчя, чарівне і бліде, випромінювало спокій, ніби вона сіла та склала руки.

— Джордж тебе розшукував, — байдуже повідомила вона.

— Справді? Я бачився з одним приятелем.

З подивом вона відчула легкий запах коктейлю.

— Але мій друг відправився на могилку свого собаки, тому я повернувся додому.

Вона раптом заціпеніла:

— Це був Скідді?

— Він розповідав мені про свого собаку, — похмуро повідомив Безіл. — Що не кажи, а собака — кращий друг людини.

Дівчина сіла на диван і втупилася на Безіла широко розплющеними очима:

— Скідді напився до втрати пульсу?

— Він поїхав на могилу свого собаки.

— От дурень! — вигукнула вона.

— Ти на нього чекала? Невже це твій саквояж?

— Не твоя справа.

Безіл витягнув валізу з гардеробної та заніс у ліфт:

— Сьогодні вона тобі не знадобиться.

В її очах зблиснули сльози відчаю.

— Не здумай пити, — уривчасто сказала Жобена. — Хіба ти не бачиш, на що перетворився Скідді?

— «Стінгер» — кращий друг людини.

— Тобі лише шістнадцять. Гадаю, вчора ти пожартував, коли почав проповідувати ідеї бездоганного життя.

— Звичайно, то був жарт, — погодився він.

— Я ж спочатку подумала, що ти серйозно. Невже ніхто на світі нічого не говорить серйозно?

— Ти подобаєшся мені більше за всіх дівчат на світі, — тихо сказав Безіл. — І це правда.

— Ти мені теж подобався, поки не почав говорити мені, що я не повинна цілуватися.

Він наблизився до неї та взяв її за руку:

— Візьмімо валізу догори, допоки покоївка не прийшла.

Вони увійшли до темної кабіни ліфта і зачинили дверцята.

— Тут десь є вимикач, — сказала вона.

Не випускаючи її руки, він притягнув її до себе й міцно обійняв:

— Це той випадок, коли світло нам зараз не потрібне.

У потягу на зворотному шляху Джордж Дорсі несподівано прийняв рішення. Його зуби зціпилися.

— Зрозумій правильно, Безіле... — він запнувся. — Але скажи: ти пив спиртне на День подяки?

Безіл похмуро кивнув.

— Іноді мене тягне до випивки, — помірковано мовив він. — Не знаю, що з цим вдіяти? У моїй родині всі вмирають від алкоголю.

— Отакої! — вирвалося у Джорджа.

— Але я зав’язав. Дав слово Жобені, що в рот не візьму ані краплі спиртного, поки мені не виповниться двадцять один рік. Вона хвилюється, що я занапащу себе, якщо і далі настільки гультяюватиму!

Джордж якийсь час помовчав.

— Про що ви з нею розмовляли увесь час? Адже я вважав, що ти в гості приїздив до мене, а не до неї!

— Це... це святе, — безтурботно відповів Безіл. — Послухай! Якщо спізнимося на вечерю, попросімо Сема, щоб ввечері не зачиняв вікно в їдальні?