До зірок

— Ні, навряд чи. Батько хоче, щоб ми поїхали всі разом. Це єдина причина. Інакше я б залишилася!

— Зрозуміло, — сказав Безіл. — Бувай.

— Безіле, ти не ображаєшся? — її охопила хвиля розкаяння. — Я допомагатиму вам усім, чим зможу! Ще тиждень приходитиму на репетиції, а коли знайдете мені заміну, допоможу тій дівчинці увійти в роль. Але, на жаль, тато сказав, що їхати ми мусимо разом.

Даремно Ріплі після тієї репетиції намагався підняти бойовий дух Безіла, висуваючи йому пропозиції, які той з презирством відкидав. Маргарет Торренс? Конні Девіс? Вони навіть зі своїми ролями не могли впоратися! Безілу здавалося, що вистава просто розвалюється на очах. Коли він повернувся додому, було ще зовсім не пізно. Пригнічений, він сидів біля вікна своєї спальні, дивлячись, як син Барнфільдів самотньо бавиться на сусідньому подвір’ї.

Мати Безіла прийшла додому о п’ятій і відразу відчула пригніченість сина.

— Тедді Барнфільд кір підхопив, — повідомила вона, намагаючись його відволікти. — Тому він і бавиться зараз на самоті...

— Невже? — байдуже відгукнувся він.

— Хвороба не смертельна, але жахливо заразна. Ти уже перехворів, коли тобі було сім років.

— Гм...

Вона помовчала.

— Ти через свою п’єсу засмучуєшся? Щось трапилося?

— Ні, мамо. Просто хочеться побути на самоті.

Через якийсь час він встав і пішов надвір, щоб випити склянку солодового молока до найближчого кіоску. У нього в голові визріла шалена ідея піти до містера Бібі й попрохати, якщо можна, відкласти родинну поїздку. Ех, якби лишень знати напевно, що саме від’їзд і є та єдина причина відмови Евелін...

Його думки порушила поява одинадцятирічного брата Евелін, який крокував вулицею йому назустріч.

— Вітаю, Геме. Чув, що ви їдете?

Гем ствердно кивнув:

— Через тиждень. Поїдемо на море.

Безіл задумливо на нього поглянув, ніби молодший брат Евелін завдяки своїй спорідненості з нею володів якимось секретом, за допомогою якого можна було змусити її передумати.

— А зараз куди прямуєш? — запитав він.

— Іду до Тедді Барнфільда бавитися.

— Що? — вигукнув Безіл. — Хіба ти не знаєш... — і відразу замовк. Йому спала на думку зухвала і злочинна ідея; в голові знову пролунали слова матері: «Хвороба не смертельна, але жахливо заразна». Якщо юний Гем Бібі підхопить кір, то Евелін не зможе виїхати...

Рішення було поспішним і холоднокровним.

— Тедді у себе на задньому дворі бавиться, — мовив він. — Якщо хочеш потрапити прямо до нього швидше, не ходи через будинок— можна пройти трохи далі вулицею, а потім звернути на алею, зрозумів?

— Гаразд... Дякую! — довірливо сказав Гем.

Майже хвилину Безіл простояв, дивлячись йому вслід, поки хлопчик не звернув за ріг на алею; Безіл знав, що в житті ще не робив ганебнішого вчинку.

Через тиждень місіс Лі покликала Безіла вечеряти раніше, ніж зазвичай; на столі були його улюблені страви: гуляш, смажена скибочками картопля, нарізані кільцями персики з вершками і шоколадний торт.

Кожні п’ять хвилин Безіл говорив:

— Ой! Котра година? — і вибігав у передпокій подивитися на годинник. — Цей годинник не відстає? — раптом запитав він з підозрою. Раніше його ніколи це не цікавило.

— Годинник справний! Якщо будеш швидко їсти, почнеться печія, і ти не зможеш добре зіграти.

— Як тобі програмка? — уже втретє запитував він. — «Ріп­лі Бакнер-молодший пропонує: комедія Безіла Дюка Лі “Полонена тінь”».

— На мою думку, досить добре.

— Але насправді він нічого не пропонує!

— Зате звучить досить солідно!

— І все-таки, котра година зараз? — занепокоївся він.

— Ти щойно сам говорив, що зараз десять хвилин по шостій.

— Ну, так. Мені, певно, уже час збиратися?

— Їж персики, Безіле! Якщо не доїси, не буде снаги виступати!

— Але мені виступати не потрібно, — терпляче пояснив він. — У мене маленька роль, і зовсім неважливо...

Пояснити було складно.

— Мамо, благаю тебе: не всміхайся мені, коли я вийду на сцену, — попрохав він. — Поводь себе так, ніби ти мене зовсім не знаєш.

— Але привітатися можна буде?

— Що?! — Він зовсім втратив почуття гумору. З усіма попрощався, і, намагаючись щосили змусити свій шлунок перетравлювати їжу, а не серце, яке раптом чомусь провалилося в шлунок, він вирушив до школи «Мартіндейл».

Коли в темряві завиднілися освітлені вікна школи, його хвилювання стало нестерпним; будівля нічим не нагадувала ту будівлю, котру він відвідував протягом трьох тижнів. У порожньому вестибюлі кожен крок відбивався лунко та зловісно; нагорі був лише вартовий, який розставляв рядами стільці, а Безіл тим часом міряв кроками порожню сцену, поки до зали не увійшов ще хтось.

Прийшов Мейол де Бек, рослий, кмітливий, але не дуже приємний хлопець, якого вони висмикнули з Хрест-авеню кварталу для виконання головної ролі. Мейол, який зовсім не нервував, навіть спробував зав’язати з Безілом невимушену бесіду. Він хотів знати думку Безіла щодо того, чи не буде заперечувати Евелін Бібі, якщо він якось її провідає, коли вони відіграють виставу? Безіл припустив, що не буде. Потім Мейол похвалився, що у нього є товариш, батько якого володіє пивоварнею, і ще у нього є машина з двигуном із дванадцяти циліндрів.

Безіл мовив:

— Нічого собі!

О чверть на сьому почали прибувати зграйками інші учасники вистави: Ріплі Бакнер з шістьма хлопцями, які на його прохання мали виконувати обов’язки білетерів і капельдинерів; міс Галлібертон, яка намагалася випромінювати спокій і солідність; Евелін Бібі, яка увійшла з приреченим виглядом, немов приносячи себе в жертву невідомо чому, і кинула на Безіла погляд, котрий промовляв: «Ну що ж! Схоже, мені і справді доведеться через усе це пройти...».

Хлопчиків гримував Мейол де Бек, а дівчаток — міс Галлібертон. Незабаром Безіл переконався, що міс Галлібертон виконує обов’язки гримера вперше; однак, з огляду на її хвилювання і що три тижні репетицій украй її втомили, він проявив дипломатичність. Нічого не сказавши, Безіл почав водити кожну дівчину до Мейола для внесення необхідних коректив у образ.