До зірок

— Ми, напевно, не вчасно... — промовив він.

— Іншим разом завітаємо! — додав Ріплі.

І вони поспішно рушили до дверей, але на шляху у них встала Евелін.

— Що за дурниці! — заперечила вона. — Адже це лишень Енді Локгарт!

«Лишень» Енді Локгарт у вісімнадцять років — чемпіон Західної ліги з гольфу, капітан юнацької бейсбольної команди, красень, улюбленець долі, живий символ блискучого, чарівного світу Єля! Увесь рік Безіл намагався наслідувати його ходу й безуспішно прагнув навчитися грати на фортепіано без нот, на слух, як це з легкістю робив Енді Локгарт.

Після невдалої спроби втечі хлопцям довелося пройти в кімнату. Їхній план видався їм надто нахабним й абсурдним.

Увійшовши в їхнє становище, Евелін спробувала звести справу до жарту.

— А ви саме вчасно! — сказала вона Безілу. — А то я вечорами увесь час сиджу вдома і все чекаю, ну коли ж ти завітаєш — саме від того вечора у Дейвісів. І що ж ти раніше не з’являвся?

Безіл знічено дивився на неї, йому було несила навіть усміхнутися. Він пробурмотів:

— А ти чекала?

— Так, чекала, уяви собі. Сідай і розповідай — чому ж ти нехтував мною! Либонь, за красунею Імоджен Біссел упадав!

— Як я розумію... — почав Безіл. — Я чув, що вона поїхала в інше місто, їй мають вирізати апендицит... Тобто...

На цьому його голос перетворився на нерозбірливе бурмотіння, тому що Енді Локгарт почав награвати на фортепіано задумливі акорди, що змінилися матчиш[24] — ексцентричним пасинком аргентинського танго. Евелін відсунула ногою килим, злегка підібрала спідницю та плавно протопала кілька па, постукуючи підборами по підлозі.

Ні живі ні мертві, вони сиділи на дивані, немов подушки, і дивилися на неї. Вона стала майже красунею, з досить виразними рисами обличчя і яскравим рум’янцем, за яким, здавалося, завжди трохи тремтить від сміху її серце. Її голос та гнучка постать перебували в постійному русі, відгукуючись забавною луною на кожен звук і рух навколишнього світу, і навіть ті, кому вона не подобалася, змушені були визнавати: «Евелін будь-кого розсмішить».

Свій танець вона завершила, навмисне спіткнувшись і нібито з переляку вхопившись за фортепіано, і Безіл з Ріплі порснули зі сміху. Помітивши, що їхнє збентеження майже зникло, вона підійшла до них і сіла, і вони знову розсміялися, коли вона мовила:

— Перепрошую — не змогла втриматися!

— Хочеш зіграти головну роль в нашій п’єсі? — запитав Безіл, набравшись відчайдушної хоробрості. — Сцену нам надасть школа «Мартіндейл», а зібрані кошти підуть до «Фонду бідних дітей».

— Безіле, це так несподівано...

Енді Локгарт відвернувся від фортепіано і глянув на них.

— І що буде за постановка? Мінстрел-шоу[25]?

— Ні, шахрайська комедія, вона називається «Полонена тінь». Під керівництвом міс Галлібартон. — Він раптом оцінив усю зручність цього імені, за яким можна було легко сховатися.

— А чому б не поставити щось на кшталт «Особистого секретаря»? — перебив його Енді. — Гарна п’єса для вашого віку. Ми її торік у школі ставили.

— Ні, це не обговорюється, — не зволікаючи, відповів Безіл. — Ми ставитимемо мою п’єсу!

— Ти сам написав п’єсу? — вигукнула Евелін.

— Так.

— О Боже мій! — промовив Енді. І знову взявся за гру на фортепіано.

— Зголошуйся, Евелін, — наполягав Безіл. — Репетиції триватимуть лише три тижні, і у тебе буде головна роль!

Вона розсміялася:

— Ой, ні! В мене не вийде. Чому б вам не запросити Імоджен?

— Вона захворіла, я щойно говорив... Послухай...

— А Маргарет Торренс?

— Мені не потрібен ніхто, крім тебе!

Безпосередність цього прохання зворушила її серце, і вона на мить завагалася. Але цієї миті переможець чемпіонату Західної ліги з гольфу знову поглянув на неї зі глузливою посмішкою, і вона похитала головою.

— Нічого не вийде, Безіле. Мені, найімовірніше, доведеться їхати з батьками в інший штат...

Безіл та Ріплі неохоче підвелися:

— Було б неймовірно, якби ти зіграла цю роль, Евелін!

— Мені шкода, але я не зможу.

Безіл зволікав, намагаючись вигадати що-небудь; йому ще більше захотілося, щоб вона погодилася; без неї вся ця витівка вже видавалася безглуздою. І раптом з його вуст зірвалася відчайдушна фраза:

— Ти, безумовно, стала б зіркою! До речі, головну роль гратиме Г’юберт Блер...

Затамувавши подих, Безіл поглянув на неї; вона замислилася.

— До побачення! — сказав він.

Дещо насупившись, вона провела їх до дверей і вийшла з ними на веранду.

— То скільки часу, говорите, триватимуть репетиції? — задумливо запитала вона.

Три дні потому, серпневого вечора на ґанку будинку міс Галлібертон, Безіл читав акторам свою п’єсу. Він нервував, і спочатку його перебивали вигуками на кшталт: «Голосніше!» або «Не торохти, будь ласка!». Тієї миті, коли дотепна перепалка двох бандитів-коміків викликала у слухачів сміх — жарти були перевірені часом і обкатані ще Вебером і Філдсом[26] — читання перервало запізніле прибуття Г’юберта Блера.

Г’юбертові виповнилося п’ятнадцять років; хлопцем він був досить пустопорожнім, якщо не брати до уваги двох-трьох переваг, які дісталися йому з надлишком. Оскільки одна перевага передбачає наявність і інших переваг, юнки завжди відгукувалися на найменші його примхи, безмовно терпіли його легковажність і не могли повірити, що їм ніколи не вдасться подолати байдужість його вдачі. Їх засліплювала його яскрава самовпевненість, його янгольська безпосередність, за якою ховався справжній талант маніпулятора, і його екстраординарна грація. Рослий, гарної статури, він володів спритністю та координацію рухів, яка зазвичай властива тим, у кого, як то кажуть, «плоть від плоті земної». Юнак постійно перебував у русі, дивитися на нього було справжнім задоволенням, і Евелін Бібі виявилася не єдиною дівчиною з «дорослої» компанії, якій ввижалася в ньому якась таємнича обіцянка; не лише вона подовгу спостерігала за ним, відчуваючи щось більше, ніж банальна цікавість.

Зараз він стояв біля дверей, з виразом удаваної пошани на округлому зухвалому обличчі.

— Вибачте! — сказав він. — Це Перша методистсько-єпископальна церква, чи не так? — тут всі, навіть Безіл, засміялися. — Я просто напевно не знав. Мені здалося, що я потрапив до церкви, але тут чомусь немає лавок!