До зірок

Тим часом Безіл зрозумів, що його не переслідують, і, тримаючись там, де більше тіней, пішов назад до алеї. Ляку не було — він лише на якийсь час втратив спроможність діяти. На алеї ні душі: Білла та Ріплі наче вітром здуло. Зате він побачив, як містер Блер підійшов до задньої хвіртки, відчинив її, і, поглянувши туди-cюди, повернувся в будинок. Безіл підійшов ближче. З кухні долинала гучна розмова — хвалькуватий голос Г’юберта перекликався з переляканим місіс Блер, а дві служниці-шведки заходилися від нестримного сміху. Затим крізь відчинене вікно він почув голос містера Блера, який говорив у телефонну слухавку:

— Покличте, будь ласка, начальника поліції... Шефе, це Джордж Пі Блер... Шефе, тут у нас орудує зграя шибеників...

Безіл блискавично метнувся геть, на ходу зриваючи з себе фальшиві плантаторські вуса.

Імоджен Біссел, якій нещодавно виповнилося тринадцять, не звикла до нічних візитів. Цього разу вона коротала нудний та самотній вечір, розглядаючи рахунки за місяць, котрі хаотично лежали на столі матері, як раптом з передпокою долинули голоси Г’юберта Блера і його батька, які увійшли в будинок.

— Я вирішив, що його краще провести, — говорив матері Імоджен містер Блер. — Схоже на те, що сьогодні в нашому провулку орудує зграя шибеників.

Місіс Біссел ніколи не гостювала у місіс Блер, тому була неабияк здивована цим несподіваним візитом. Їй навіть спало на думу, що це — незграбний привід зав’язати знайомство, вигаданий містером Блером заради його дружини.

— Отакої! — вигукнула вона. — Впевнена, Імоджен буде рада побачитися з Г’юбертом... Імоджен!

— Ці лиходії, очевидно, підстерігали Г’юберта, — говорив далі містер Блер. — Однак він не дасть плюнути собі в кашу, змусив їх тікати!

Проте я не наважився відпустити його до вас самого.

— Звісно! — погоджувалася місіс Біссел. Проте їй не йшло до тями, з якого це дива Г’юберт узагалі вирішив заявитися до них в гості? Він був, звичайно, доволі приємним юнаком, але за останні три дні Імоджен провела в його товаристві більш ніж достатньо часу. Правду кажучи, місіс Біссел розсердилася, і її голосу певно бракувало щиросердності, коли вона запрошувала містера Блера увійти до вітальні.

Вони все ще стояли в передпокої, і містер Блер почав помічати, що в цьому криється якась безглуздість. Аж раптом у двері знову подзвонили. На порозі стояв захеканий, червонощокий Безіл Лі.

— Доброго вечора, місіс Біссел! Вітаю, Імоджен! — вигукнув він нарочито-бадьорим тоном. — А де ж гості?

Безпристрасному спостерігачеві таке привітання могло видатися дещо різким та дивним, але присутні й без того були вельми збентежені.

— А ми сьогодні не очікували гостей,— здивовано промовила Імоджен.

— Що? — від перебільшеного страху у Безіла відвисла щелепа, а голос злегка затремтів. — Ти хочеш сказати, що не телефонувала мені та не запрошувала на вечірку?

— Що ти таке плетеш? Звичайно, ні, Безіле!

Імоджен була в захваті від несподіваного візиту Г’юберта, і їй миттєво спало на думку, що Безіл вигадав такий привід, щоб усе зіпсувати. Вона єдина з усіх присутніх майже наблизилася до істини; однак недооцінила справжнє спонукання, котре змусило примчати сюди Безіла: він був одержимий не ревнощами, а смертельним ляком.

— Але ж мені ти телефонувала, Імоджен? — впевнено запитав Г’юберт.

— Ні, Г’юберте! Я нікому не телефонувала.

Посеред здивованих вигуків знову пролунав дзвінок у двері, і щедра на сюрпризи ніч породила зі свого черева захеканих Ріплі Бакнера-молодшого та Вільяма С. Кампфа. Як і Безіл, були вони дещо захеканими, але так само, не менше різко і категорично, почали цікавитися, де вечірка, палко наполягаючи на тому, що їх запросила Імоджен, зателефонувавши напередодні.

Г’юберт розреготався, слідом засміялися інші, і напруга спала. Імоджен повірила Г’юберту, тому повірила і решті. Не в змозі більше стримуватися в присутності цієї новоприбулої публіки, Г’юберт, захлинаючись, почав оповідати про свою дивовижну пригоду.

— Гадаю, що ця зграя полює за всіма нами! — вигукнув він. — Виходжу я на алею, а там чатують якісь типи. Один був велетнем із сивими бакенбардами, але коли він побачив мене, то кинувся навтьоки. Чимчикую далі й бачу ще кілька осіб — іноземці, либонь. І я пішов прямо на них, а вони дали драпака. Я спробував їх схопити, але, гадаю, вони добряче перелякалися, бо бігли швидше, ніж леопард, — навіть я не зміг наздогнати.

Захоплені цією розповіддю, сам Г’юберт і його батько навіть не помітили, як раптом густо почервоніли троє слухачів, які навіть не звернули увагу на гучний сміх, що пролунав у відповідь на ввічливу пропозицію місіс Біссел все-таки влаштувати вечірку.

— Розкажи про погрози, Г’юберте, — підказав містер Блер. — Розумієте, Г’юберт отримував листи з погрозами. А вам, хлопці, погрожували?

— Я отримував, — несподівано запевнив Безіл. — Приблизно тиждень тому я отримав щось на кшталт загрозливого листа на клаптику паперу.

На мить стурбований погляд містера Блера затримався на Безілі, і його охопила не те щоб підозра, а якась невизначена недовіра. Можливо, щось незвичне в бровах Безіла — там досі залишалися клаптики щетини від перуки — поєдналося в його підсвідомості з дивними подіями сьогоднішнього вечора. Він спантеличено похитав головою. Потім його думки заспокоїлися, і він зосередився на відвазі та винахідливості.

Тим часом Г’юберт, який вичерпав факти, дедалі більше поринав у царину уяви.

— Я й кажу: «Отже, це ти надсилав мені погрози!», і він ударив мене лівою, а я ухилився, і дав йому з правої. Гадаю, що не схибив, бо він заволав і накивав п’ятами! Ти би бачив, Білле, — він бігає так швидко, як і ти.

— Кажеш, він був велетень? — спитав Безіл, гучно шморгнувши носом.

— Так! На зріст — як мій батько.

— Інші теж були здоровилами?

— Ще б пак! Справжнісінькі велетні! Однак я не надто придивлявся, я просто вигукнув: «Ви, бандитська зграє, забирайтеся звідси, а то непереливки вам буде!». Вони спочатку кинулися навкулачки, але я влупив одного з правої, і вони злякалися...

— Г’юберт вважає, що то були якісь італійці, — перебив розповідь сина містер Блер. — Чи не так, Г’юберте?

— Вигляд мали кумедний, заявив хлопець. — Один здоровило точно був схожим на італійця.

Місіс Біссел запросила всіх до їдальні та розпорядилася, щоб принесли пиріг та виноградний сік для гостей. Імоджен сіла поруч із Г’юбертом.