Страница 9 из 140
Глава 9
ПРОЛОГ
Смерть прибула з сутінками.
Дівчинка була коло річки, збирала джеріягоди зі своїм молодшим братом, їхній батько сидів навпочіпки при льодяній воді, поповнюючи запас зелені алое. Заспокійливий гель буде потрібен пізніше, бо он скільки шипів вгризлося в її плоть. Але вона заледве відчувала біль, думаючи натомість про вечерю, яка на них чекала. Їхня матір робила найсмачніший у всьому Вендераллі джем з джеріягід, а враховуючи те, що срібні ягоди найсолодші, коли їх зібрати, щойно місяць прикрасить серпиком нічне небо, вона вже знала, що ця партія буде
смачною
. Якщо вдасться не дозволити братові запихатися ними, то нарешті вийде принести матері достатньо, аби та мала плоди власної важкої праці.
Кошик був заледве наполовину повний, коли крик розколов спокійне нічне повітря.
Дівчинка та її брат завмерли: срібний сік розмазався довкола його напіввідкритого рота, занепокоєння нахмурило її лоб. Її смарагдові очі подивилися на їхнього батька при крижаному потоці — в його руках був великий жмут листя алое. Його погляд був не на болотяній рослині, а спрямовувався вгору, до їхнього маленького котеджу на пагорбах; його лице зблідло.
— Татусю, що…
— Тихо, Керіне, — цитьнув чоловік на сина, впускаючи траву і поспішаючи до них. — Це, напевно, просто Зулейка і Торел граються, але треба перевірити, що…
Те, що він збирався сказати про їхню старшу сестру й брата, зникло ще в одному крику, і гуркіт луною докотився туди, де вони стояли.
— Татусю… — дівчинка заговорила, підстрибуючи, та батько вирвав кошик з її рук — порозлітались ягоди — і впіймав її пальці в міцну хватку. Вона встигла сказати ще щось до того, як пронизливий голос їхньої матері заволав попередження:
— ТІКАЙ, ФАРАНЕ!
ТІКАЙ
!
Батькова хватка стала болісною, але вже було пізно. Солдати висипали з котеджу, їхні обладунки тьмяно виблискували сріблом навіть у слабкому світлі, мечі були підняті.
Їх було не менше десятка.
Так багато.
Надто
багато.
Дівчинка крізь дряпучий ожинник потяглася до братової руки — його долоня була липка від соку джеріягід, пальці тремтіли. Не було куди бігти: вони в пастці крижаної річки за спинами, її потік надто швидкий і глибокий, щоб ризикнути перебратися на другий берег.
— Все гаразд, — тремтячим голосом сказав батько, поки солдати наближалися. — Все буде гаразд.
А тоді їх оточили.