Страница 73 из 140
Глава 29
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Поділившись із Тільдою історією батька, Ківа наважилася вийти в сад з лікарськими рослинами — місце, де вона завжди почувалася найближчою до нього. Оліша і Нерґал прийшли на зміну раніше, тож вона знала, що є кому наглянути за хворою жінкою і вони покличуть при першому натяку на неприємності. Але Ківа почувалася впевненою в тому, що Тільда знову стабільна, принаймні наразі.
Крокуючи гравієвою доріжкою, Ківа пробіглася пальцями в хапун-траві, яка росла вищою за неї саму, ховаючи від очей шлях попереду. Довгі зелені паростки — бур’ян, але зі стебел можна вичавити молочко, яке полегшує вушний біль, і Ківі подобалася приватність, яку вони давали, ілюзія, що це маленький шматочок раю, захований посеред в’язниці, тільки для неї.
«Це може бути наше місце, мишеня, — казав їй батько. — Коли нам знадобиться просто забратися від того всього — можемо приходити сюди. До нашого власного святилища».
Ківа заплющила очі, коли його голос накотив на неї, її пальці досі колихали траву. Вона знову розплющила очі лише тоді, коли дісталася повороту на шляху, обходячи його кільцем. Праворуч були квітники: нагідки, лаванда, маки разом зі снігоцвітом і суріпкою. Навпроти них були ягоди, тоді брунькові, тоді трави, тоді кропива… і так далі й далі — сад, поділений на сектори за типами рослин та їхніми лікувальними властивостями, з найнебезпечнішими зразками в найдальшому кінці кільцеподібного шляху, на окремій клумбі, аби зменшити ризик випадкового розростання. Озираючись довкола, Ківа пригадала перший раз, коли зайшла до саду: батько за руку вів її цим шляхом на заході сонця.
«Це наша таємниця, — сказав він їй, підморгуючи. — Доки я тюремний цілитель, ти можеш прокрадатися сюди, коли тобі заманеться».
«А як же вартові, татку?»
«Ми перетворимо це на гру, — відповів Фаран. — Хованки, як ти колись гралася з Зулейкою, Тором і…» Він обірвав на півслові, не назвав Керіна. Ніколи не називав Керінового імені.
Ківа сковтнула слину, коли до неї прийшли спогади.
Її батько, тюремний цілитель.
Було очевидно, що його розподілять саме на цю роль після прибуття в Заліндов. Його відправили прямісінько в лазарет першого ж дня, працювати під началом жовчної жінки на ім’я Тесса. Фаран був значно кваліфікованішим, але Тесса була головна роками і відмовлялася до нього прислухатися, вже не кажучи про те, щоб навчатися в нього… чи поступитися йому.
Ківа не думала про Тессу вже давно. Ставши навколішки, аби зірвати чортополох, який душив квітник родіоли, вона думками повернулася в ті ранні дні, наповнені страхом і печаллю, але й у них були миті радості, от як тоді, коли батько вперше привів її в цей сад.
«Пообіцяй мені: що б не сталося, ти не втрачатимеш надії, — прошепотів він їй на цьому самому місці, стаючи навколішки перед родіолами. — Твої брат і сестра, твоя мати, — на цьому його голос надтріснув, — вони по тебе прийдуть колись».
«Хіба не по нас, татусю? Вони прийдуть по нас?»
Фаран простяг руку і провів пальцями по її скроні.
«Звісно, сонечко. Я саме це мав на увазі».
Усього через кілька тижнів після того Тесса померла від шлункової хвороби і Фаран заступив на її роль головного медика, лишаючи Ківу на самоті більшість часу, особливо коли його години були незабаром заповнені…
Ківине тіло завмерло, пальці конвульсивно вхопилися за ґрунт.
Тесса померла від шлункової хвороби.
Її батько став головним медиком.
І тоді…
І тоді…
Ківа напружила пам’ять, намагаючись пригадати все, що могла, про той перший рік. Їй було тільки сім. Надто юна, аби осягнути повністю. Надто юна, аби пам’ятати.
Та однаково було дещо, чого вона так і не забула.
Навіть якщо вона
таки
і забула.
Дотепер.
Шлункова хвороба — вона траплялася раніше.
Дев’ять років тому.
Десятки мертвих.
Сотні
.
І, врешті-решт, її батько.
Сльози бризнули з Ківиних очей, пальці намертво застигли в землі, погляд був розфокусований, а спогади розгорталися в думках.
Фаран віддавав пацієнтам усе — Ківа ледве бачила його в ті кілька останніх тижнів, поки хвороба підкошувала одного в’язня за іншим. Батько сказав їй не хвилюватися — вона юна, здорова і не має чого боятись, — але вона бачила, наскільки блідою була його шкіра, мішки в нього під очима, турботи, які збиралися в нього на лобі, навіть коли він намагався заспокоїти її, день за днем.
Він пообіцяв, що вона в безпеці, і вона йому повірила.
Він ніколи не обіцяв, що
він
у безпеці.
А їй так і не спало на думку запитати.
Тоді одного дня він не повернувся в свій блок.
Навіть коли він допізна лишався з пацієнтами в карантині, він
завжди
повертався до їхнього блоку. Щоночі, незважаючи на те, наскільки виснаженим був, він завжди знаходив енергію, аби навчати Ківу всьому, що знав про зцілення, нагадуючи їй, наскільки важливо навчатися, розуміти. Ніч за ніччю він ділився роками своїх знань, перевіряючи її вигаданими пацієнтами та їхніми недугами. Лише коли вони були надто втомлені, аби продовжувати, він заправляв їй покривало і розповідав історію, зазвичай одну й ту саму, про те, як зустрів її матір, знаючи, наскільки та її заспокоювала.
То були одні з найгірших Ківиних спогадів.
То були одні з найкращих Ківиних спогадів.
Але тієї ночі, коли він не повернувся, Ківа знала.
Він ніколи більше не навчатиме її своєму ремеслу, ніколи більше не розповідатиме їй історію.
Витираючи рукою очі, Ківа ламала мізки в пошуках хоча б чогось, що він сказав їй тоді, хоча б чогось, що могло б натякнути, чи хвороба, яка пошестю накрила тюрму зараз, та сама, що й дев’ять років тому. Її батько намагався відшукати джерело, як вона? Він здогадався, що спричинило її і як її лікувати? Чи просто прагнув полегшити стан пацієнтів, доки життя не добігало кінця? Доки
він
не зустрів свій кінець?
Ківа не могла пригадати, як довго тривала хвороба. Її настільки розбило горе після його смерті, що час взагалі перестав щось означати. Але… вона пригадала свій восьмий день народження, тому що то був перший раз, коли вона зробила крок у лазарет після того, як її батько помер, після того, як він її покинув. Головним був новий тюремний цілитель — Ківин попередник, під началом якого вона почала працювати два роки по тому і чиє місце зайняла ще через два роки.