Страница 59 из 140
нещасного випадку, а після нього зненавиділа мене ще більше. Тепер, якщо я лишень наближуся до неї, мене до смерті подряпають.
— А, — промовив Джарен, на його обличчі з’явилася усмішка, коли він зрозумів її раніше попередження. Чи, точніше, Ківа так подумала, бо він знову простяг руки, аби погладити пухнасту істоту.
— Ні, зажди… — почала була Ківа, та замовкла, коли Чапа
не
виказала того, що є втіленням зла, а вигнула спину під Джареновим дотиком, муркочучи так голосно, що всі чули. — Зрадниця, — пробурмотіла вона собі під ніс.
— Я так впливаю на всіх норовливих…
— Якщо дорожиш своїм здоров’ям, то не завершуй речення, — заявила Ківа, її щоки починали пашіти.
Тіпп знову розсміявся, але тоді це перетворилося на таке широке позіхання, аж вона почула, як хруснула його щелепа. Звужуючи очі, вона тикнула в нього пальцем:
— Ти — в ліжко. — Джарену вона додала, не менш різко: — Ти переконайся, що він не засне дорогою.
Джарен тихенько засміявся, наче цілком усвідомлюючи, що вона не хоче лишатися з ним наодинці. Не зовсім наодинці, враховуючи присутність Наарі, та все одно. Ківа не робила таємниці з того, що уникала часу сам на сам з ним. Він просто не розумів натяку, що вона не могла —
і
не
збиралася
— формувати ніяких стосунків у Заліндові, навіть дружби.
— До зустрічі, Чапо, — сказав Джарен кішці, востаннє почухавши її підборіддя, тоді відштовхнувся від робочого столу і потягнувся до Тіппа, який теж зліз на підлогу.
— До з-завтра, Ківо! — гукнув хлопчик, помахавши рукою, коли Джарен повів його до виходу з лазарету, і на прощання усміхаючись Ківі через плече.
Наарі, однак, затрималася. Коли Ківа подивилася на неї, жінка спитала:
— Ти сьогодні спиш у своєму блоці? — коли Ківа кивнула, Наарі продовжила: — Я зачекаю, доки ти будеш готова піти.
Ківі довелося проковтнути емоції, які вона відчувала, зі здивуванням усвідомлюючи, що то полегшення, а не страх. Решта вартових створювали в’язням більше проблем, ніж зазвичай, особливо ночами. Присутність Наарі стримає їх.
— Дякую, — хрипко сказала Ківа.
Наарі відповіла:
— Я побачила, як ти дивилася на мене і Джарена.
Ківі було шкода, що вона не може сказати, наче не розуміє, про що говорить вартова.
— Це не моє діло, — пробурмотіла вона, тягнучись до Чапи, але швидко відсмикуючи руку, коли демонічна кішка засичала і, похитуючись, пішла у свій сховок.
— Ти маєш рацію, не твоє, — погодилася Наарі. — Але в будь-якому разі я нізащо не підтримувала б неналежних стосунків з кимось, за кого відповідаю.
У Ківи тягар упав з плечей, навіть якщо вона подумки й відшпетила себе за те, що так почувається. Їй байдуже, чи Наарі з Джареном мали стосунки, неналежні чи якісь інші… принаймні вона намагалася себе в цьому переконати.
— Це дуже… професійно з твого боку, — видушила Ківа, відчайдушно підшукуючи, що б відповісти. — Я впевнена, що висловлюю думку всіх в’язнів, коли скажу, що ми це цінуємо.
Наарі нахилила голову вбік, її коротке волосся і нефритові сережки виблискували в світлі люмонієвих ліхтарів.
— Ти мене інтригуєш.
— Я… що?
— Я тут на службі вже кілька місяців, — вела далі Наарі, жестом вказуючи на лазарет. — Достатньо довго, аби поспостерігати, як ти спілкуєшся з рештою. Окрім Тіппа і — в рідкісних випадках — Мота й Ґрендель, ти майже постійно тримаєшся осторонь.
Ківа дивилася на неї широкими очима, здивована не тільки тому, що Наарі спостерігала за нею, але й тому, що вона знала імена інших в’язнів. Більшість вартових зверталися до в’язнів за робочими рознарядками, фізичними описами чи, якщо ті достатньо близько, аби прочитати, — ідентифікаційними номерами.
— Чому ти не дозволяєш собі зближуватися з іншими? — продовжила Наарі зі щирою цікавістю. — Джарен один з небагатьох дійсно хороших. Я гадаю, він був би вартим твого часу.
— Ти не можеш судити це, знаючи його тільки тридцять три дні, — сказала Ківа. Потребуючи відволіктися, вона взяла відкриту пляшку й почала шукати пробку.
Очі Наарі засяяли:
— То ти рахувала дні?
Беззвучно лаючись, Ківа сказала тільки:
— Це приблизно.
— «Тридцять» — це приблизно. «Місяць» — це приблизно. «Кілька тижнів» — це приблизно. — Наарі широко всміхнулася, її темна шкіра відтіняла, наскільки яскраві її зуби. — «Тридцять три» — це точна цифра.
— Знаєш що? — сказала Ківа, знайшовши корок і заштовхуючи його в шийку пляшки глибше, ніж потрібно. — Насправді, мені й тут нормально, якщо тобі хочеться вже йти.
Наарі розсміялася. То був щирий звук, глибокий і майже хрипкий.
— Чому б тобі натомість не розповісти мені, що потрібно зробити до того, як піти, і я допоможу тобі?
Ківин мозок буквально закоротило, і вона хрипко мовила:
— Що?
— В мене є дві руки і дві ноги, — сказала Наарі. Піднімаючи свою затягнену в рукавицю ліву руку, вона додала: — Це не просто для прикраси. Дай мені завдання — і я його виконаю.
Приголомшена пропозицією, Ківа була не в змозі відповісти, доки Наарі не спонукала:
— Ну ж бо, цілителько, в мене не вся ніч. Я хочу встигнути у Васкін до того, як корчмар скаже, що більше не наливає.
Васкін був найближчим до Заліндова містечком — лише десять хвилин верхи, тож вартові часто вирушали туди, аби випустити пару після зміни. Дехто навіть там жив, особливо ті, в кого були сім’ї, адже в’язничні казарми не були підходящим місцем для партнерів і дітей. Хоча їй і було цікаво, чи Наарі жила на території, Ківа ще не почувалася достатньо затишно, аби ставити особисті запитання. Натомість у відповідь на зухвалий погляд, яким дивилася вартова, вона відкинула трепет і прийняла пропозицію Наарі.
— Гаразд, — сказала Ківа, не в змозі приховати побоювання. Але вона розправила плечі і з більшою впевненістю розповіла, що їй лишилося зробити до того, як прийдуть Оліша й Нерґал. Тоді з новим подивом спостерігала, як Наарі з розумінням кивнула і засукала рукави.
І цілителька й вартова пліч-о-пліч працювали до глибокої ночі, а бар’єр між ними розмивався… і, можливо, наскільки Ківа почала усвідомлювати, танув взагалі.