Страница 57 из 140
Починало ставати очевидним, що Ківа поставила неправильний діагноз, адже вірус не тільки затримувався в організмі тих, хто його підхоплював, але й поширювався не так, як мав би. Дедалі більше в’язнів інфікувалися, не було схеми передачі захворювання, ще й усі, хто від нього страждав, були надто хворі, аби говорити повними реченнями, і Ківа не мала жодної зачіпки, яка б їх пов’язувала.
А на додачу — їм не ставало ліпше. Хоч скільки ліків вона пробувала, хоч скільки седативів давала, аби ті відпочили, хоч скільки антибактеріального і противірусного заштовхувала їм у горлянки — нічого не допомагало. Вона навіть пробувала кровопускання з кількома більш хворими пацієнтами, та ніхто не виказував жодних ознак покращення.
Навпаки, вони починали помирати.
Один за одним вони падали у вічносвіт, найперших пацієнтів уже відправили в морг, а багато пізніших хутко до них приєднувалися. Інкубаційний період був різним для кожного — деякі помирали через кілька днів, деякі — через кілька годин.
Ківа ніяк не могла збагнути, що до чого, а кожна нова жертва тільки посилювала розчарування… і відчуття безпомічності.
— Не х-хвилюйся, Ківо, — сказав їй Тіпп однієї ночі, через десять днів після Випробування Повітрям. — Ти з-з-з-з-з… розгадаєш це.
Було пізно, хлопчик пробігав весь день, допомагаючи Ківі. Він був настільки втомлений, що хитався на ногах, хоча вона багато разів казала йому сісти й відпочити. Вона не хотіла, щоб він упав, але й не хотіла, аби сердився на самого себе, бо він завжди нервувався, коли виснаження робило його заїкання помітнішим.
— Я просто не розумію, — бурмотіла Ківа, начисто відмиваючи руки і додатково протираючи їх олією срібносіння. Вона вручила пляшечку Тіппові і простежила, доки він не зробив те саме. — Їхні симптоми ідентичні: висока температура, розширені зіниці, головний біль, блювота, діарея…
— Не з-з-з-забувай висипку, — перебив Тіпп, віддаючи їй стерилізаційну олійку і зморщуючи носа через гіркий запах.
— …і висипка на животі, — додала Ківа, загинаючи пальці. — В них усіх те саме, я впевнена.
— Тоді в чому проблема?
Ківа різко обернулася, не почувши, як Джарен прийшов у лазарет. Напевно, Тіпп був не єдиним, хто тут втомлений.
—
Проблема
, — сказала Ківа, не марнуючи енергії питати, чому він тут, — проблема в тому, що Райла з адміністрації.
Джарен нахилив голову вбік, від чого тунельний пил, розмазаний по одній половині його обличчя, став ще помітнішим.
— Я маю знати, що це означає?
— Вона привілейована, — відповів за Ківу Тіпп, а тоді широко позіхнув і знову похитнувся.
Джарен наполохано потягнувся до нього і з виглядом, що не потерпить заперечень, повів до однієї з металевих лав та підкреслено зачекав, доки той сів. Хоча Ківа і відчула полегшення від того, що хлопчик більше не на ногах, вона про себе забурчала, що Джаренове втручання переконало його це зробити миттєво, а вона ж більше години благала його відпочити.
— Тобто —
привілейована
? — запитав Джарен.
Наарі, чергова біля входу до лазарету, видала звук, схожий на кашляння. Ківі захотілося зробити те саме. Але вона відповіла на запитання настільки делікатно, наскільки змогла:
— Це означає, що вартові дають їй додаткові блага: тепліший одяг, кращі пайки, безпечніші робочі рознарядки тощо — за певні… послуги.
— Я ц-цього не розумію, — сказав Тіпп, знову позіхаючи. — Маю на увазі, які т-т-такі послуги вона може їм дати, яких інші не дають? В’язні вже й б-б-без того перуть їхній одяг, готують їм їжу і п-п-прибирають казарми. Їм б-б-більше нічого не треба.
Наарі знову кашлянула. Ні Ківа, ні Джарен не відповіли.
— Зрозуміло, — натягнуто сказав Джарен. — Але я однаково не розумію, яким чином Райла з адміністрації — проблема.
— Привілейованих тримають окремо від решти, — поділилася Ківа. — Райла дуже мало контактувала з іншими, крім вартових, з якими… — вона прокашлялась і знову зосередилася. — Навіть спить вона на віддалі від решти гуртожитків з камерними блоками, ближче до казарм вартових.
Ківі не довелося додавати «або всередині тих казарм, щоночі».
— Вона не мала б бути хворою, — сказав Джарен, усвідомлення прояснило його обличчя.
— Не мала б, — підтвердила Ківа. — Не
виключено
, що вона контактувала з інфікованою людиною, але якщо це правда, то чому жоден з вартових, з якими вона… — Ківа різко замовкла, швидко глянувши на Тіппа перед тим, як знову подивитися на Джарена, — ем, з якими вона була поруч, не хворіє?
— Ти кажеш, що жоден вартовий не захворів?
Ківа різко розвернулась і застала Наарі, яка беззвучно підійшла, приєднуючись до розмови.
— Жоден, — підтвердила Ківа, досі почуваючись неспокійно, коли говорила до бурштиновоокої вартової, навіть якщо це відчуття поволі зникало.
— Скільки в’язнів хворі? — запитала Наарі.
Ківа підрахувала подумки.
— Разом з тими, які вже померли, близько сімдесяти, і ще в середньому по десять щодня.
І приблизно стільки ж помирало щоденно. Карантинна кімната була майже переповнена, і то «майже» — через швидкий приріст смертності. До Ківи навіть перевели кількох додаткових робітників, аби тимчасово допомагати дбати про хворих, як і до Мота й Ґрендель у морзі та крематорії.
— Статистично, хіба принаймні кілька вартових не повинні були це підхопити? — запитав Джарен. Взагалі не схоже було, що він боявся Наарі, хоча і не був свідком десятиліття брутальності вартових, як Ківа.
— Якщо це шлунковий вірус, як я спершу вважала, тоді так, — сказала Ківа. — Але хоча симптоми і вказують на це…
— Райла з адміністрації спростовує цю теорію, — договорив за неї Джарен. — Чи, скоріше, нехворі вартові, з якими вона контактувала.
— Тоді якщо це н-не вірус, то що це? — запитав Тіпп, тручи очі.
— Це і є реальне запитання, еге ж? — Ківа сперлася на робочий стіл, почуваючись тритисячолітньою. — Це може бути що завгодно: спора в повітрі, бактерія в нашій воді, пліснява в зерні, заражене м’ясо чи молочні продукти… перелік нескінченний.
— Тож ми всі ризикуємо, — сказав Джарен тоном напівзапитання-напівствердження.
Ківа зробила безпомічний жест.