Тюремна цілителька. Книга 1

Ні, ще не чоловіка. Тепер, коли він був достатньо чистим, аби його риси можна роздивитися, Ківа бачила, що він ще не дорослий. Але й не хлопчик. Можливо, вісімнадцять чи дев’ятнадцять — на рік-два старший за неї.

Коли Наарі продовжила розглядати його, Ківа зробила те саме. Високий лоб, прямий ніс, довгі вії… такий янгол, від якого художник був би в захваті. Над лівим оком поріз у формі півмісяця, який потрібно зашити, — глибокий, залишить шрам на медовій шкірі. Але все інше на обличчі було бездоганним.

На відміну від решти тіла, як дізналася Ківа, поки відмивала. Спина була в перехрещених шрамах, схожих на її власні, на ті, які діставали багато в’язнів, отримавши побої нагайкою. Але його шрами не мали вигляду, властивого «дев’ятихвостій кішці», — Ківа не знала, який батіг залишив такі рубцюваті рани, але ушкодження були лише на спині, на решті тіла — лише кілька відміток, окрім, звісно, свіжих, які він здобув під час подорожі до Заліндова.

— А

ти

б-будеш зімлівати, Наарі?

Слова Тіппа привернули увагу Ківи, і вона різко втягла повітря, усвідомлюючи, що він випитує вартову.

В’язням

нізащо

не можна випитувати вартових.

Навіть гірше, він… він

кепкує

з неї.

Ківа, наскільки це їй було під силу, намагалася захищати Тіппа з того часу, як померла його матір, але те, що вона могла, має межі. І тепер, після цього…

Бурштиновий погляд Наарі відірвався від обличчя юна­ка, звужуючись, доки вона роздивлялася пустотливу посмішку Тіппа і незграбно стримуваний страх Ківи. Але єдиним, що вона сказала, було:

— Його потрібно втримати на столі, на випадок, якщо прокинеться.

Затамовуваний подих Ківи втік з легень, від полегшення аж запаморочилося в голові, навіть коли вона помітила, куди перемістився погляд Наарі, і побачила, що в другій руці Тіппа. Скальпель, уже розпечений, вістря якого було розжареною цяткою.

Звісно ж. Ківі потрібно не лише залатати юнака, а й по­різати його. Питання — з чого почати? Але, очевидно, вартова вже вибрала: те, як вона наблизилася, було спонукою для Ківи потягтися за лезом, а не за голкою й жилою. Це буде потім, і бажано тоді, коли вартова повернеться на безпечну відстань.

— М-можу потримати його, — запропонував Тіпп, обходячи Ківу і наближаючись до юнака з іншого боку. Він, здавалося, й гадки не мав, якої небезпеки щойно дивом уникнув, і Ківин відчайдушний застережливий погляд скотився з нього, як з гусака вода.

— Тоді візьми його за ноги, — наказала Наарі. — Цей виглядає сильним.

Сильний. Слово сколихнулося в Ківиному животі. Жод­ного шансу, що його відправлять на кухню чи в майстерні. Поставлять на важку роботу, без сумніву.

Пів року в нього буде. Рік, якщо поталанить.

Тоді він помре.

Ківа не могла собі дозволити перейматися. Вона бачила надто багато смертей за останні десять років, була свідком надто багатьох страждань. Доля ще однієї людини не змінить нічого. Він просто номер Д24Л103, згідно з металевим браслетом, який на його зап’ястя вже почепили вартові, що займалися перевезенням.

З першим помахом скальпеля по тильнім боці йо­го ­лівої руки Ківа відігнала відновлене поколювання в стег­ні і нагадала собі, чому вона це робить, чому зраджує все, що має означати цілительство, добровільно шко­дя­чи ­іншим.

Ми

в

безпеці

.

Лишайся

живою

.

Ми

прийдемо

.

Вона не отримувала вісточок від сім’ї після останньої записки, а враховуючи, що зима більш ніж близько, не очікувала нічого аж до весни, коли знову прибуватиме постійний потік в’язнів. Але вона трималася за їхні слова: гарантія, вимога, обіцянка.

Ківа робила те, що повинна, — зцілювала людей, а також робила їм боляче. Все, аби лишатися живою. Все, аби виграти час, доки її сім’ї вдасться прийти по неї, доки їй вдасться втекти.

Цей юнак… він був з тих, кого різьбити простіше, від чого почуття провини було легше витримати. Вже непритомний: їй не доведеться дивитися в наповнені болем очі, коли лезо вгризеться в плоть; не доведеться відчувати, як його тіпає під її руками; не доведеться бачити, як він дивиться на неї, наче на монстра, яким вона і є.

Тіпп бачив, як Ківа різала більше в’язнів, ніж можна злічити, і не судив її за це, не дивився на неї з чимось іншим, окрім розуміння.

Вартовим начхати на її завдання — їм просто хочеться, аби з цим було покінчено швидше. Наарі не була винятком, навіть коли лишень приїхала. Однак серед них усіх бурштиновоока вартова єдина виказувала натяк на огиду. Навіть зараз її щелепа стиснулася, коли Ківа занурила лезо в юнакову плоть, поки затягнута в рукавицю рука Наарі притискала його плечі до металевої плити на випадок, якщо він отямиться.

Ківа працювала швидко, і коли завершила, Тіпп уже був напоготові з горням живиці з райґрасу і чистим шматком полотна. Наче задоволена, що новоприбулий більше не рухатиметься і не зіпсує свою свіжовирізану «З», вартова відступила до дверей, без жодного слова стаючи на ту саму позицію.

— Жаль п-п-порізу на обличчі, — сказав Тіпп, коли Ківа обмотала чоловікову руку і взялася за решту тіла, накладаючи шви на відкриті рани і зверху мажучи їх антибактеріальним настоєм.

— Чому? — пробурмотіла Ківа, слухаючи впіввуха.

— Це зіпсує його г-гарне лице.

Пальці Ківи завмерли посеред стібка над розрізом на його лівому грудному м’язі, який вона саме закривала.

— Гарне лице чи ні, він все одно чоловік, Тіппе.

— І?

— І, — продовжила Ківа, — більшість чоловіків — свинота.

Запанувала важка тиша, де єдиним звуком було тихе пхикання, яке долинуло від Наарі біля дверей (так, наче її це

розвеселило

). Врешті Тіпп мовив:

— Я чоловік. Я не с-свинота.

— Ти ще малий, — відказала Ківа. — Зачекай.

Тіпп пирхнув, думаючи, що вона жартує. Ківа його не виправляла. Хоча вона й

сподівалася

, що Тіпп лишиться таким милим і дбайливим, як зараз, але шанси не на його користь. Єдиним чоловіком, якого Ківа взагалі колись поважала, був її любий батько. Але… він був єдиним у своєму роді.

Не дозволяючи ностальгії опанувати себе цього разу, Ківа швидко й ефективно закінчила закривати решту порізів на животі й спині юнака, двічі перевірила, що на ногах нічого немає, і перейшла до обличчя.

Саме тоді, коли вона опустила кістяну голку до його брови, його очі розплющилися.