Страница 202 из 211
Як я уже казав, гадають, нібито зграя лінчувателів має втіху від розправи, яку чинить. Звичайно, це неправда, в таке не можна повірити. Останнім часом уголос, не приховуючись, твердять — ви мали змогу не раз бачити це в пресі, — немовби досі ми неправильно тлумачили, що штовхає лінчувателів на самосуд: це, мовляв, не бажання помститися, а «просто звіряча жадоба спостерігати людські страждання». Якби було так, тоді людський натовп, що бачив пожежу в готелі «Віндзор», дістав би насолоду від тих страхіть, що діялися на очах. Та хіба ці люди втішалися? Ніхто не зважиться так подумати, ніхто не звинуватить їх у цьому. Багато хто ризикував життям, рятуючи чоловіків і жінок, які опинилися в небезпеці. Чому вони це робили? Тому що ніхто не засудив би їхніх вчинків. Ніщо їх не стримувало, і вони могли чинити так, як підказувало їм серце. То чому ж такі самі люди, зійшовшись до гурту в Техасі, Колорадо, Індіані, стоять і дивляться на лінчування, всіляко показуючи, ніби їм це до вподоби, хоч на серці в кожного тяжко й сумно? Чому ніхто ані порухом, ані словом не виявить свого протесту? Гадаю, тільки тому, що така людина залишилася б у меншості; кожний боїться викликати невдоволення свого сусіда — для звичайної людини це гірше за поранення чи смерть. Тільки-но стає відомо, що має відбутися лінчування, як люди запрягають коней і разом з дружинами та дітьми мчать кілька миль, щоб його побачити. А чи справді задля того, щоб побачити? Ні, вони бояться лишитися вдома: а що, мовляв, коли хтось помітить їхню відсутність, а потім кине в їхній бік якесь образливе слово? Оце вже схоже на правду, бо всі ми знаємо, як ми самі почуваємося під час таких вистав і як самі повелися б у таких обставинах. Ми не кращі й не хоробріші за інших, і нема чого це приховувати.
Який-небудь Савонарола[86] міг би самим лише поглядом приборкати й розігнати зграю лінчувателів. На таке здатні ще Мерілл та Белот[87]. Нема такої ватаги, яка б не завагалася при людині, відомій своєю безмежною хоробрістю. До того ж будь-яка зграя лінчувателів сама жде, щоб її розігнали, бо ви не знайдете там і десяти чоловік, котрі б не воліли бути в цей час десь в іншому місці, і вони, певна річ, там і були б, якби їм не бракувало сміливості. Ще хлопчиком я бачив, як один хоробрий чоловік підняв на глузи і розігнав цілий натовп; згодом, у Неваді, я був свідком того, як один відомий головоріз змусив двісті чоловік сидіти не поворухнувшись в охопленому полум’ям будинку, аж поки дозволив їм вийти. Відважний злодій сам-один пограбує цілий пасажирський поїзд, а якщо він сміливець тільки наполовину, то зупинить диліжанс і оббере його пасажирів.
Таким чином, лінчування можна викорінити ось як: у кожній громаді, що занедужала на цю хворобу, поселити по хоробрій людині, і нехай вона заохочує, підтримує і видобуває на світ божий глибокий осуд лінчування, що прихований — у цьому нема сумніву — в серці кожного. Тоді ці громади матимуть кращий приклад для наслідування, бо ж усім нам конче треба когось наслідувати. Але де знайти таких відважних людей? Оце справа складна. У всьому світі їх не більше трьох сотень. Якби йшлося тільки про фізично хоробрих людей, то все було б дуже просто — таких знайдеться сила-силенна. Коли Гобсон[88] оголосив, що йому потрібні сім добровольців, які пішли б за ним, по суті, на неминучу смерть, відгукнулися чотири тисячі чоловік — фактично весь флот. Тому що світ схвалив би їхній вчинок, і вони про це знали. Та якби Гобсонів план висміяли друзі й товариші, чия добра думка багато важить для матросів, він не набрав би й тих семи.
Ні, коли добре поміркувати, то цей план не годиться. Ми не маємо необхідної кількості сильних духом людей. Де взяти матеріал, з якого виковують відважних людей? Щодо цього ми надзвичайно бідні. У нас є лише ті два шерифи на Півдні, які… Та дарма, все одно цього замало для всієї країни, то нехай краще лишаються на своїх місцях і піклуються про власні громади.
Та якби ж ми мали ще хоча б три чи чотири отаких шерифи! Чи допомогло б це? Сподіваюся, що так. Адже всім нам треба кого-небудь наслідувати. З’явилися б інші відважні шерифи. Безстрашний шериф став би правилом, а на того, хто не був би таким, дивилися б з осудом, хоробрість на цій посаді стала б звичкою, відсутність її — ганьбою, так само як полохливість новобранця помалу змінюється на хоробрість. Тоді зникли б лінчування, зникли б здичавілі натовпи, і…
Все це так, але треба, щоб хтось почав. А де його знайти? Дати оголошення в газеті? Гаразд, спробуємо.
А тим часом — ось інший план. Давайте відкличемо американських місіонерів з Китаю і кинемо їх на боротьбу проти лінчування. Кожен з 1511 місіонерів щороку навертає до християнської віри по два китайці, тоді як щодня на світ з’являється 33 000 язичників. Отже, доведеться чекати понад мільйон років, поки кількість навернених зрівняється з кількістю народжених, і «христианізація» Китаю стане помітною для неозброєного ока. Оскільки ми маємо змогу запропонувати місіонерам таке саме широке поле діяльності, яке вимагає менших витрат і не меншої мужності, то чому б їм не повернутися додому й не спробувати щастя? Це було б і справедливо, і правильно. Всьому світу відомо, що китайці — народ чесний, порядний, працьовитий, добрий і таке інше. Дайте їм спокій, вони й так гарні люди. Крім того, майже кожен навернений ризикує заразитися нашою цивілізацією. Ми повинні все добре зважити, перше ніж ризикувати. Бо досить зробити Китай цивілізованою країною — і назад вороття вже не буде. Раніше ми про це не думали, то подумаймо тепер. Наші місіонери переконаються, що в нас є для них справді широке поле діяльності— не тільки для 1511, а й для 15 011. Нехай прочитають отаку телеграму й поміркують, чи може це зрівнятися з тим, що вони мають у Китаї. Телеграма з Техасу:
Негра підтягли до дерева й повісили. Тоді накидали під ним дров та соломи й розпалили велике вогнище. Потім хтось зауважив, що не можна допустити, щоб негр сконав так швидко. Його зняли, а тим часом кілька чоловік подалися до Декстера, милі за дві, по гас. Багаття облили гасом і тим скінчили діло.