Страница 14 из 211
Але так уже ми влаштовані: тільки-но заспокоївшись з приводу чогось одного, починаємо непокоїтися з іншого приводу. Я раптом усвідомив, що зробив ще одну помилку — послав хлопця настрахати короля, не придумавши наперед, як я можу здійснити свою погрозу; я не врахував, що люди, які ревно й беззастережно вірять у чудеса, так само ревно й беззастережно прагнуть побачити їх. А що як вони зажадають, щоб я показав їм якийсь невеличкий зразок свого мистецтва? Що як мене спитають, яке лихо я наміряюся на них напустити? Так, я схибив, слід було спершу це «лихо» придумати. Що ж робити? Що сказати їм, щоб виграти трохи часу? Розпач знов охопив мене, глибокий, безмірний розпач. Ось чути кроки… Вони наближаються. Думай же, бо через хвилину буде пізно… Є, придумав! Тепер усе гаразд.
Я зіграю на затемненні сонця. В останню мить я згадав: Колумб, чи Кортес, чи хтось інший із тієї братії, потрапивши в руки дикунам, скористався із затемнення як з козирного туза і врятував свою шкуру[15]. Цей козир виручить і мене, і я не викраду навіть чужу ідею, бо застосую її майже на тисячу років раніше, ніж той мудрагель!
Кларенс, пригнічений, нещасний, увійшов і сказав:
— Я поспішив з донесенням до нашого володаря короля, і він одразу прийняв мене. Від слів твоїх у нього затремтіли жижки, і він хотів був звеліти, щоб тебе негайно звільнили, убрали в найдорожчі шати й помістили в достойних тебе покоях. Аж тут увійшов Мерлін і все зіпсував. Він почав переконувати короля, що ти несповна розуму і сам не тямиш того, що бевкаєш, а своєю погрозою лише напускаєш ману.
Вони довго сперечались, та врешті Мерлін глумливо зауважив: «А чому він не назвав того лиха, яке готує нам?
По правді кажу тобі: тому, що він не може його назвати». Цими словами він заткнув королю рота, і тепер, змушений супроти своєї волі і з великою нехіттю вчинити з тобою нечемно, король благає тебе зглянутися на його скрутне становище й назвати лихо, яким ти погрожуєш, — сказати, в чому воно полягатиме й коли має статися. І прошу тебе, не зволікай, бо зволікаючи, ти подвоїш і потроїш небезпеку, що нависла над тобою. О, будь розважливий — назви те лихо!
Я помовчав, щоб надати своїй відповіді більшої ваги, а тоді спитав:
— Скільки часу просидів я в цій ямі?
— Тебе кинули сюди вчора наприкінці дія. А тепер дев’ята ранку.
— Невже? Виходить, я добре виспався. Вже дев’ята ранку! А тут темно, як опівночі. Отже, сьогодні двадцяте число?
— Так, двадцяте.
— І завтра мене мають спалити живцем?
Хлопець здригнувся.
— О котрій годині?
— Точно опівдні.
— Ну, гаразд, тоді перекажеш королю ось що.
Я замовк і цілу хвилину простояв перед хлопцем у зловісному мовчанні, а потім заговорив низьким, розміреним, загробним голосом, вимовляючи слова дедалі лункіше, урочистіше, аж доки досяг громового апогею, — я ще зроду не говорив так переконливо і так красномовно:
— Іди до короля й скажи йому, що завтра опівдні я занурю цілий світ у мертвий опівнічний морок; я загашу сонце, й воно не світитиме більше ніколи; плоди земні загинуть без світла й тепла, й люди на землі, всі без винятку, вимруть з голоду!
Хлопець зомлів, і мені довелося самому винести його за двері. Я передав його солдатам і повернувся до своєї в’язниці.