Солодка Даруся

На місці всіх сімнадцяти жидівських корчмів страшно чорніли згарища, і на них тепер, не боячись людей, походжали чорні круки, шукаючи собі яку падаль для поживи та розгрібаючи мало не до неба іще гарячий попіл.

Кілька хат були пограбовані на ніц, так що їхнім вчорашнім господарям довелося ходити по людях просячи.

Вдовиця Юрчачка вродила у пивниці, без сторонньої допомоги, хлопчика від румунського жовніра, якраз перед втечею останньої машини з німецькою командою.

А залишена Бундяком у саду тільна корова привела бичка, але чомусь сказилася своїм коров'ячим розумом — і тепер їй з рота неперервно ішов шум, а бичок уже добре мотиляв — чорненьким у біле — хвостиком.

…Життя і війна тривали одночасно, водночас залежні і незалежні одне від одного.

***

…У НЕДІЛЮ, коли люди виходили з церкви, їх півколом оточили військові зі зброєю. Від дзвіниці до самого ґанку сільради на другому боці дороги також стояли озброєні солдати, утворюючи живий коридор.

Люди затупцювали, збиваючись докупи, як загнані в кошару вівці. Одні повертали в церкву, інші — заходили у дзвіницю, створюючи там неймовірну духоту і тісняву, а хтось із більш винахідливих чоловіків — виліз між дзвони і щосили вдарив на сполох.

Дзвонити можна було хоч до завтра — за порогом дзвіниці двоє військовиків, а поміж ними жінка, доправляли людей у сільраду, не випустивши ані одну душу.

Матронка правою рукою міцно стиснула дитячу ручку, а лівою взялася за Михайлову. Вони так і йшли крізь стрій солдатів з автоматами — утрьох тримаючись за руки.

Посеред кімнати колишнього сільського двірника стояло два великих столи. За ними сиділо по одному військовому. Ззаду бовваніло іще по двоє військовиків з пістолетами на боці.

Кімнатою ходив старший офіцер, перекидаючи з руки в руку револьвер. У Черемошному його знали недоброю пам'яттю: уповноважений від районного МГБ, майор Дідушенко. Час від часу він налітав у село як фурія, — і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стану і віку. Дехто вертався з перебитими чи поламаними пальцями або припеченою шкірою, багато — не вернулося досі. А хто вертався — йому заціплювало рот. Після Дідушенка люди ходили, як мотилишні вівці: на рахунок нібито жива душа є, проте користі з неї — мало.

- Підходьте, підходьте, — майже вклонився Дідушенко Матронці з Михайлом і дитиною, показуючи рукою в бік столів. — Записуйтеся, куди хочете. Матронка подивилася на Михайла, Михайло — на Матронку, а далі — на столи. На одному височіла купка білого паперу, на іншому — самотньо білів списаний лист.

- Отам, — Дідушенко показав револьвером на стіл з єдиним листком, — один ваш ґазда записався до депортації, до виселення, одне слово. Каже, клімат йому тут затеплий, то він забажав трохи охолодити свою голову, а заодно своїй багатодітній сім'ї показати білого світу. А он там, — спрямував револьвер на стоси списаних паперів, — люди добровільно побажали йти до колгоспу і здавати туди свою худобу, реманент, і все, що зайве в господарстві, і починати господарювати не поодинці, а кучно. Так що підходьте, вибирайте, куди хочете. Вибір великий, — засміявся офіцер, якось вульгарно кліпнувши Матронці.

Матронка застала собою дитину, ставши перед нею, а Михайло переминався з ноги на ногу, мнучи в руках капелюх.

- Бачите, нарешті ми можемо говорити, що і в цьому регіоні встановилося спокійне життя. Останні бандити і їхні пособники самі поздавалися радянській владі. Дехто здався з людською поміччю. А хто довго думав — хай вибачає. Радянська влада любить у своїх тилах порядок і спокій. Місцеві люди нас підтримують. А хто вагається — тому ми допомагаємо прозріти.

Так що ти, Михайле, ти ж Михайлом звешся? — Дідушенко різко розвернувся до нього: — Можеш і не сумніватися: ми тебе вже призначили колгоспним заготівельником. Будеш у колгоспі збирати молочні продукти, а потім везти на маслозавод у Вижницю. Тебе порекомендували самі ж сільські люди. Кажуть, чеснішого чоловіка в окрузі годі знайти. Поки що заготконтора побуде у тебе в хаті, а далі побудуємо склади. Так що, будь ласка, — підсунув чистий лист паперу ближче до краю столу і подав Михайлові олівець. — Пиши заяву з проханням прийняти тебе до колгоспу імені Кірова, я продиктую. А ми розглянемо, подумаємо, і може, приймемо. Конкуренція у нас велика. Сам бачиш, — знову показав на списані папери.

- Заодно запиши і жінку… О, яке гарне дитя! — обійшов ззаду Матронку і погладив дитину револьвером по голові, аж вона забилася обличчям у мамину запаску…

- Як ти називаєшся, дитинко?..

***

…А ЗРАНКУ, НА ДРУГИЙ день після Дмитрія, в Черемошне привезлася ціла машина солдатів зі зброєю.

І знову зганяли село до сільради. Було холодно і дуже вітряно. Сіявся сніг із дощем — то люди вбиралися по—зимовому: у куфайки і старі сардаки. Чоловіків, яким наказано бути в обов'язковому порядку, відокремили від жінок — і тепер два чорні гурти горбилися з тильної сторони сільради.

Під чорною стіною, якраз під великим вікном сиділо… двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка. Вітер ворушив їм волосся на голові — і здавалося, що вони живі, тільки бояться відкрити від сорому очі. Геть зовсім голі, як мама на світ родила, вони підпирали сільраду, одночасно підпираючи головами одне одного.

У хлопця з правого, а в дівчини з лівого боку були прострелені скроні. І коли б не знати, що то запекла кров, можна було подумати, що вони собі припасували під волосся по маленькій засохлій ружі.

З—поміж хлопцевих ніг стирчав обріз, ніби націлений в небо.

У дівчини між широко розкинутими ногами, так що було видно велику родиму пляму на внутрішній стороні стегна, стирчала соснова шишка, прикриваючи руде волоссячко її срамоти. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров'ю. Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою.

На ґанку стояв Дідушенко у довгому шкіряному пальті, курив і мовчки міряв людей очима.

Жінки плакали, ховаючи лиця в рукави куфайок.

Чоловіки стояли з опущеними долі головами.

Було тихо — аж здавалося, чути, як падає сніг і стікає слізьми на вбитих.

Хлопець був черемошнянський. Юрка Огронника син. Іван, на псевдо Яструб.

Коли в селі стояла іще німецька команда, Іванова боївка розгромила їхній обоз з провіантом. Повстанці зняли вартових, поклавши кожного лицем до землі, а на спини прилаштували по… яйцеві, пригрозивши, що то гранати. Поки німці відлежувалися не рухаючись, Іванові хлопці добре поорудували. І коли б не евакуація, хтозна, як німці могли розправитися з тутешніми людьми.

А Іван відтоді удень був господарем у лісі, а вночі — по довколишніх селах Буковини і Галичини. Нова влада добре чула на собі його роботу, щодня недораховуючись як не міліціонера, то голову колгоспу. Другі совіти, як тепер називали нову—стару владу гірські люди, обіцяли великі гроші тому, хто викаже Іванове місцеперебування або можливі його контакти.

В селі знали, що Іванова боївка лишилася в їхній окрузі останньою: йшов 1950 рік. Але ані систематичні облави, ані хитромудрі засідки на жодну Іванову криївку не виводили. Добрі люди повідомили кому треба, що про істинне місце перебування сина знає єдина людина на світі — його батько. Отож за хатою Огронника і за самим Юрком було встановлено стеження як дуже зіркими місцевими людьми, так і численними військовими, проте й воно нічого не давало: Юрко зникав з села невідомо як, але завжди вертався додому серед білого дня з порожніми бесагами за плечима, ніби міряв дорогу після утомливих, та успішних базарних торгів. Він ішов вулицею, геть зовсім байдужий, мовби спорожнілий, як і його бесаги, і дивився перед себе, ні з ким не вітаючись і не відповідаючи на привітання. І якоїсь днини емгебісти зрили все Огронникове подвір'я і перевернули хату догори ногами — а потайного ходу не знайшли. Тоді вони забрали старого у Вижницю на МГБ. Огронник сидів уже кілька місяців, та до сьогодні село знало, що сина він не продав. Певно, продав хтось інший, якщо мертвий тепер Іван підпирав сільраду.