Повернення Рейчел

Глава 22

Але коли Еш зупинився біля її додому, Бел більше не всміхалася.

Рейчел зайняла татове місце, припаркувавши свою нову автівку перед гаражем, де зазвичай стояв його позашляховик. Татової машини ніде не було, напевно, він іще був на роботі. Ну, бляха, чудово. Тата не було, але «Сі-Ен-Ен», «Ен-Бі-Сі», «Ей-Бі-Сі» та «Фокс Ньюс» були на місці.

— До зустрічі? — промовив Еш, коли Бел вийшла з машини.

— Схоже на те, — сказала Бел. — Я підписала договір, який мене до цього зобов’язує.

— І я був радий тебе бачити, — він відсалютував їй, і Бел зачинила дверцята. Хоче, щоб останнє слово було за ним, але наступного разу вона відіграється.

Бел помарширувала до будинку, ігноруючи чотирьох неприкаяних репортерів, які одразу ж почали жбурляти в неї запитаннями, і заскочила в прихисток їхнього домоволодіння, невидимі межі якого цим людям було заборонено перетинати. Бел вдала, що цей кордон непроникний навіть для звуку.

Дорогою вона вп’ялася поглядом у машину Рейчел. Усього три дні вдома, а вона вже захоплює територію, посуває й витісняє їх. Та сьогодні і в Бел були певні успіхи — перший союзник та нова зачіпка, але цього було недостатньо. Потрібно значно більше, щоб відвоювати свій дім у Рейчел Прайс. Адже зрештою саме до цього все зводилося, правда? Бел або Рейчел.

Вона вставила ключ у замкову шпарину. Принаймні в неї точно залишиться її кімната — останній безпечний клаптик, якого Рейчел не зможе завоювати. Тож Бел негайно піде туди й зачиниться до повернення тата, вдаючи, що робить домашку.

Бел прочинила двері й затамувала подих, готова знову побачити обличчя Рейчел, хоч і знала, що до цього неможливо підготуватися.

У коридорі її не було.

Дівчина зціпила зуби й покрокувала у вітальню. Там теж нікого не було, як і на кухні, хоча духовка була ввімкнена й знайомо гуркотіла. Рейчел що, немає вдома? Може, вийшла прогулятися?

Щось ворухнулося в її животі — підсвідоме прагнення погукати когось, яке іноді навідує в порожньому будинку. Але Бел притлумила це бажання, вимкнула його. Навіщо їй гукати Рейчел? Бел не хоче її знаходити. Треба користуватися можливістю і бігти в кімнату — їй не доведеться навіть вигадувати виправдань.

Бел почала підійматися по сходах, переступивши через сходинку, що завжди рипіла. Нагорі спинилася. Двері гостьової спальні — важливо думати про неї саме так, щоб вона не перетворилася на «кімнату Рейчел» — були прочинені, але в кімнаті нікого не було. Двері у ванну зачинені. Шуму води не чути, але, може, Рейчел приймає ванну?

Далі Бел ішла навшпиньки — про всяк випадок. Їй не хотілося, щоб Рейчел знала, що вона вдома; не хотілося прикликати її звуками власних кроків.

Нарешті вона дійшла до дверей своєї спальні і легенько штовхнула їх.

Хтось зойкнув — і Бел підхопила заразу: горло здушило рвучким вдихом, а тоді кашлем.

Рейчел стояла в її спальні, біля книжкових полиць.

— О, Анно, — вона засміялася ніяково. У руках тримала книжку, яку тепер притискала до серця, мов щит. — Я не чула, як ти зайшла.

Бо й не мала чути. А ще не мала бути тут, у кімнаті Бел, у її безпечному сховку.

Бел гупнула важким наплічником об підлогу.

— Що ти... — почала вона, ще не знаючи, як закінчить це речення. «Що ти тут робиш?» було б аж надто загальним і глибоким запитанням, що вийшло б за межі її спальні.

— Пробач, — Рейчел ніяково переступила з ноги на ногу. — Я шукала якусь книжку... Картер розповіла, що ти запекла читачка. Думала, зможу щось у тебе позичити. Сподіваюся, ти не проти.

Бел була проти, але тієї миті не знала, як вдати, що ні. Рейчел вибила її з колії, влаштувавши засідку там, де її не мало бути, і тепер Бел могла тільки слухати калатання серця у власних грудях — бий або біжи.

Рейчел підняла книжку в руці, і суперобкладинка залопотіла, мов пташка, яку спіймали за крила.

— Це хороша книга, — сказала вона. Бел упізнала зелену обкладинку. Це був «Крадій спогадів» — одна з її улюблених книжок, ще з глибокого дитинства. — Одна з моїх улюблених книжок, — сказала Рейчел, вирішивши вкрасти в неї ще й це.

— Нормальна, — сказала Бел. — Середина трохи затягнута.

Рейчел опустила очі на книгу, перебираючи пальцями гострі кутики сторінок і кутики, що колись були загнуті. — Її тобі хтось дав чи... — промовила вона силувано, не втрачаючи надію зав’язати розмову. Може, Бел її теж вибила з колії?

— Ні, купила кілька років тому. Дідусь читав мені її, коли я була малою, тож я вирішила перечитати дорослою сама.

— Це мило, — Рейчел повернула книжку на полицю. — Що дідусь тобі читав, маю на увазі.

— Він почав, коли тато сів у в’язницю за твоє вбивство, — сказала Бел, нарешті повернувши собі самовладання, і підійшла вперед.

Рейчел кивнула, пережовуючи свої потаємні думки на самоті. Її обличчя не видало жодної з них.

— Напевно, мені варто навідати його — тата Чарлі.

— Навряд чи він тебе згадає, — сказала Бел, не гребуючи жодною можливістю вколоти. — Він навіть нас із Картер забув, а ми були тут увесь цей час.

Рейчел пожувала свою щоку ще зосередженіше, а тоді кивнула й опанувала себе.

— Власне, ти щойно з нею розминулася. Картер пішла лише кілька хвилин тому. Така мила дитина. На вечерю лишатися відмовилась, але допомогла мені налаштувати телефон. Усе готово, лишається просто набити руку, — Рейчел заклала руки за спину і повела плечем. — Я знаю, що вчора ти була надто зайнята. Але тепер усе готово, і вона навіть записала твій номер.

Ну, дякую, Картер.

— Я напишу тобі, щоб у тебе був мій, — продовжувала Рейчел. — Можеш телефонувати мені будь-коли. Ти ж це знаєш, правда? Будь-коли.

— Звісно, — сказала Бел. Будь-коли, крім останніх шістнадцяти років, коли дітям, як правило, найбільше потрібні мами.

Бел зробила ще один крок, відходячи від дверей. Їй хотілося, щоб Рейчел нарешті пішла, хай це й не допоможе, бо її кімната вже ніколи не буде безпечною — Рейчел лишала своє тавро на всьому, чого торкалася й на що дивилася. Як давно вона тут копирсається? Вона сідала на її ліжко? Відчиняла шухлядку, зазирала в шафу? Вона знайшла її колекцію крадених речей?

— Наступні два дні я буду зайнята інтерв’ю. — Схоже, весь цей час Рейчел вигадувала, що ще сказати, шукала можливість залишитися ще на хвилину.

— Круто.

— Власне, я телефонувала Ремзі, випробовувала новий телефон у дії, — Рейчел потерла око. — Він запропонував нам усім зібратися в п’ятницю на велику родинну вечерю: ми, Джефф, Шеррі, Картер, моя мама, твій дідусь і його доглядач. Забула, як його звати.

— Йордан.