Кали-юга

Генрі Лайон Олді КАЛІ-ЮҐА

частина перша

ПРОЄКТ «КАЛІ»

Їй снився бик. Він рив копитом землю. Рогами бик теж рив землю. Простір навколо звіра вже був вщент поритий траншеями й окопами, а бик усе не міг вгамуватися.

Величезний, лютий землекоп.

— Приймай поповнення!

Сон згинув. Бика не стало.

У дверях посміхався лев. Молодшого сержанта Вахненка і звали Левом, і позивний у нього був Лео, й буйно-руду гриву, а також вогняну кучеряву бороду Вахненко відрощував із фантастичною швидкістю — хоч стрижись, хоч голись.

Цар звірів!

Характер, щоправда, підкачав — м'якуватий. Може, воно й на краще. Жесті навколо вистачало з надлишком.

Калина ліниво потягнулася й сіла на ліжку. Іржава панцирна сітка заскрипіла під матрацом — так вона скаржилася від будь-якого руху.

— Дай поспати, — буркнула Калина. — Поповнення — до старлея.

— А ось і ні! — лев ошкірився на всю пащу. — Нам нових пташок підігнали!

— Пташки? Ми на ротації. Гнали б одразу на передок, «Канюкам».

— По-перше, нам бомберів пригнали, а «Канюки» більше по FPV, — Лео почав загинати пальці. — По-друге, новий комплекс. Його ще освоїти треба…

— То й освоюй!

Різкувато вийшло. Хороший хлопець Лео, й пілот тямущий, але його вміння з'являтися в найневідповідніший момент і нудити без продиху Калину лютило. Другий день ротації, ледь вимилася-випралася, зараз би боки тиснути у своє задоволення — і ось, на̀ тобі! Пару днів почекати не могли?

Лео був тут ні до чого, й Калина це прекрасно знала. На жаль, гінцям із поганими звістками завжди дістається.

«Чому, власне, з поганими? — запитала вона себе. — Гей, стара буркотухо! Не зарано, га? У твої двадцять чотири?! Тобі що, не цікаво, що там за пташки?»

— …А по-третє, старлей сказав: це для Калини. Хто в нас ХНУРЕ закінчив? Одна з усього взводу?

— Ну, я.

— З червоним дипломом! За цими, як їх…

— СШІПР.

Лео запитально підняв брову.

— Системи штучного інтелекту, — уточнила Калина. — Й прийняття рішень.

— Ось! Точняком для тебе подаруночок. Дронокомплекс з ШІ.

— Серйозно?!

Калина сама не помітила, як опинилася на ногах, застрибнувши в розтоптані берці.

— Ні, в сертифікаті по приколу написали!

— Де? Показуй!

Сну у старшого сержанта Калини Бадрачук не залишилося в жодному оці.

— Вау!

Вона застигла перед «іконостасом» — шістьма контрольними моніторами, розгорнутими на збірному стенді з анодованих дюралевих рейок. Два центральних — з діагоналлю в двадцять чотири дюйми; решта — менші. Джгут кабелів, прихоплених пластиковими стяжками, йшов у круглий отвір у робочому столі. Під столом виявився масивний процесорний блок, схожий на обтесану брилу базальту — натуральний «чорний ящик».

Броньований, чи що? Серйозно у них тут усе…

Клава, «миша», два джойстики. Калина більше звикла до портативного пульта з кнопками, перемикачами та двома стіками. Втім, з таким комплектом теж довелося попрацювати. Ні, не з таким. На клавіатурі праворуч виявилися додаткові кнопки: «Ручний режим», «Автозахоплення», «Автоповернення», «Автоураження», «Програмний режим», «Автономний режим», «Інтерактивний режим», «Інтегральний режим»…

І дві кнопки режимів, винесених окремо: тренувальний та бойовий.

Ще на столі лежав шолом ВР — глухий, чорний, блискучий, схожий на мотоциклетний. У лицьовій частині виступав плавний вигин монітора. Шоломів Калина надивилася всяких, але такого монстра бачила вперше.

Монітори байдуже відблискували сірими екранами. На процесорному блоці не горів жоден вогник: живлення не підʼєднали.

— Пташки-то де?

— Сюди дивись.

Неабиякий штабель темно-синіх, майже чорних кейсів. Ледь стримуючи нетерпіння, Калина відкинула засувки у верхнього, відчинила кришку. Дрон був схожий на американський Autel EVO Max 4T — добра машинка, до речі, теж із ШІ. Тільки цей трохи більший та вантажність явно вища. А це що? Стелс-покриття? Досі Калина про нього лише читала, а бачила хіба що в роликах на ютубі.

— Кру-у-у-уть! — завила вона.

— Я знав, що тобі сподобається. Допомога потрібна?

— Інструкція є?

— Тримай.

Важкий фоліант викликав легкий острах. З іншого боку, старенька, той же Autel ти ж освоїла? Очі бояться, а руки роблять! До речі, чия це вундервафля? Фірма, країна?!

Здається, вона вимовила це вголос, бо Лео відгукнувся:

— А дідько його знає!

— На кейсах дивився?

— Й на кейсах, і на корпусах, і в інструкції — ніфіга. Старлей теж не знає. Каже, питав комбрига — без поняття. Нагорі сказали: вивчайте, тестуйте. Спочатку на полігоні, потім у бойових умовах. Звіт після кожного випробування! Інакше всіх відіб'ють у три батоги: комбрига, комбата, старлея…

— Й мене наостанок. Кому війна, а кому звіти! А потім: «Купуйте нашу вундервафлю! Випробувано в Україні в бойових умовах!» Випробувальний полігон їм тут, хай їм грець!

— Хрін із ними, нехай випробовують, — Лео підморгнув Калині. — Нам-то що? Аби ці пташки москалів пачками косили. А зі звітами я допоможу, коли що.

— Теж правильно, — відтанула Калина.

На смаглявому обличчі блиснула білозуба усмішка:

— Що б я без тебе робила, мій Леве?!

Її настрій змінювався, як погода в березні, на контрасті із завждишньою незворушністю Лео.

— Що? — Лео розсміявся. — Закопалася б у звіти й гарчала крізь зуби.

— Гарчати — це до тебе! Що в нас у комплектації?

— Комплекс управління, передавальна станція, ретранслятор. «Старлінк», дві зарядні станції, десять дронів-бомберів — базовий комплект. Ще десять запасних…

— Ого! Непогано!

— …два дрони-розвідники з посиленими акумуляторами та оптикою. Чотири запасні комплекти акумуляторів, боєприпаси — й купа дрібних потрухів.

— На чому все це возити?!

— Бус у комплекті. Броньований. У дворі стоїть.

— Аф-фі-геть! Хтось нагорі розщедрився. Акумулятори зарядиш?

— Без проблем. Зарядка стандартна.

— Тоді заряджай, а я пірнаю у цю диво-техніку. Назад найближчим часом не чекай.

— На обід я тебе за вуха висмикну!

— Гаразд.