Кали-юга

ЕПІЛОГ

Їй снився бик. Він рив копитом землю. Рогами бик теж рив землю. Простір навколо звіра вже був вщент поритий траншеями й окопами, а бик усе не вгамовувався.

Величезний, лютий землекоп.

Піднявши на Калину налиті кров'ю очі, бик раптово опустив рогату макітру та кинувся на дівчину живим тараном. Калина не зрушила з місця. Перед зіткненням, здавалося б, неминучим, бик раптово збавив хід, згорнув убік — і лише потерся на ходу об Калину могутнім боком, грайливо й ласкаво, як величезний кіт.

Після цього фінту бик захропів, фиркнув, немов розсміявся, — й неквапливою риссю попрямував лугом униз, до річки, де заклично мукали корови.

Багато корів, ціле стадо.

Калина розплющила очі.

— Ні, — сказала медсестра, огрядна тітка у смішному чіпці. — Залишайся в палаті, нікуди ходити не треба. Лікар сказав: якщо все буде добре, завтра він дозволить прогулянки. У дворі цвіте бузок, тобі сподобається.

— Так, — погодилася Калина. — Я люблю бузок.

З нею вже таке бувало. Протягом тижня, що минув від того моменту, коли вона усвідомила себе у шпиталі, в палаті інтенсивної терапії, — невеликі проміжки часу, траплялося, випадали з її пам'яті, немов їх і не було. Ось як зараз, від пробудження до відповіді медсестри.

Калину це не турбувало.

Судячи з реакції людей, що її оточували, в такі хвилини вона поводилася адекватно, діяла та говорила, як зазвичай, не викликаючи занепокоєння у персоналу. Та й пам'ять пізніше відновлювала дещо з того, що випало, зайвий раз підказуючи: все гаразд.

Випадіння відбувалися дедалі рідше, обіцяючи незабаром припинитися зовсім.

— Я чула шум за дверима, — сказала Калина.

Вона справді чула шум. Просто забула, а тепер згадала.

Медсестра промовчала.

— Ви, тітко Олю, з кимось сперечалися. Він стукав милицями, наполягав, потім пішов.

— Дурепою мене назвав, — поскаржилася медсестра. — Сам-то надто розумний!

— Слів я не розібрала. Хто це був?

— Третій день до тебе рветься, — пряму відповідь на запитання медсестра проігнорувала. — Я йому кажу: не можна! Лікар заборонив. А він — та ба! Ще й обзивається! Я йому, між іншим, у матері годжуся…

— А ви б пустили, — запропонувала Калина. — Він би й не обзивався.

— Лікар заборонив, — повторила медсестра. — Наказ є наказ, маєш розуміти. А ти, дівчинко, готуйся. За пів години прийду уколи робити.

Калина зітхнула:

— До чого тут готуватися? Штани заздалегідь зняти, чи що?

— Штани тобі завтра видадуть, для прогулянок. Сорочку задереш — і добре. А я вже тут як тут, зі шприцом…

Медсестра сплеснула руками:

— Ой, горе гірке! У тебе ж під сорочкою й нема нічого! Ані голку встромити, ані хлопцеві показати! Надивилася я, коли тебе від пролежнів масажувала. Ти їж більше, зрозуміла? Їж, одужуй…

— Тісно мені, тітко Олю, — поскаржилася Калина. — Тісно, розумієте?

— Та чого ж тобі тісно? Одна в палаті, без сусідок. Он скільки місця!

— Мені не в палаті, — Калина поплескала себе по плечу. — Мені в цьому тісно.

— От дурна… Тісно їй! А аналізи гарні, в нормі…

— Місця, кажу, мало. Вам не зрозуміти.

— А що там розуміти? Що я, дівкою не була? Й мені було тісно. Мати мокрим рушником лупила, лаялася. А як вискочила я за мого Миколу Івановича, так і попустило. Я рано заміж вийшла, й дев'ятнадцяти не було. Зараз так не вміють, не хочуть…

Бурчачи собі під ніс, медсестра вийшла.

Три хвилини сорок вісім секунд Калина сиділа на ліжку без руху, дивлячись у вікно. Їй не потрібен був годинник, щоб знати точний час: 03:48. За вікном у лікарняному саду справді квітнув бузок. З третього поверху кущі було не видно, але Калина дивилася так, ніби бачила квіти, білі та лілові грона, й навіть відчувала запах.

Потім вона перевела погляд на чотирнадцятидюймовий монітор «Samsung», укріплений на кронштейні поруч із вікном. Монітор замерехтів, з'явилося зображення.

Лео, одягнений у смішну піжаму з пінгвінами — явно з чужого плеча — сидів на ліжку приблизно в тій самій позі, що й Калина. Загіпсовану праву ногу він витягнув уперед і примостив на табурет.

Біля спинки ліжка нудьгували милиці.

У палаті, де влаштувався молодший сержант Вахненко, було таке саме вікно й такий самий монітор на кронштейні. На моніторі було видно маленьку Калину, маленький моніторчик в її палаті, мікроскопічного Лео на ньому…

Дзеркальний коридор.

— Чого ти ломишся? — запитала Калина. — Тебе все одно не пустять. Ти Лев, чи хто? Де твоя гордість, царю звірів, — пороги оббивати?

— А раптом? — припустив Лео. — Якщо довго мучитися…

Звук ішов із вбудованих динаміків.

— Царю звірів належить спати двадцять годин на добу! Гордо й велично, зрозумів?

— Ага, і просплю найважливіший момент!

— Який?

— Коли мене до тебе пустять!

— Тобі дозвіл потрібен? Давай я тобі допуск зроблю.

На моніторі виникло додаткове вікно. Замайоріли каталоги, теки, файли. Один файл відкрився, у тексті виникли правки, але вікно одразу ж згорнулося без збереження змін.

— Допуск я й сам можу! — Лео погрозив Калині пальцем. — Ні, я по-чесному хочу, без цих штучок…

— Тітка Оля скоро повернеться з уколами, — попередила Калина. — Будеш підглядати, відірву голову. От як пустять тебе до мене, так одразу й відірву.

— Я не підглядаю! — обурився Лео. — На що там дивитися? Ані голку встромити, ані хлопцеві показати…

— Відірву, — нагадала Калина. — Й не тільки голову.

— Рви, — погодився Лео. — Не шкода.

Його скуйовджена шевелюра стояла дибки. Промені сонця, просіяні крізь скло й ажурну гардину, запалили навколо голови Лео маленьке багаття. Навіть шкода відривати, чесне слово.

Рудий клоун, подумала Калина. А я тоді який? Білий?

Чорний?!

«Калі…», — віддалося луною в неможливій далині. Немов хтось мазнув по небу гарячою смолою. І згинуло, стихло, знебарвилося.

Картинку подавали на монітори з камер спостереження, укріплених під стелею в дальніх кутах палат. Було кумедно дивитися на себе зверху вниз. Звук ішов із динаміків із легкими спотвореннями, й це теж було кумедно.

Як із дрона, з глухою тугою подумала Калина. Ну, майже.

— Свинство, — сказав Лео, удавано хмурячи брови. — Не пробачу.

— Чого ти не пробачиш?

— Ти ж зраділа, правда? Я бачив, зраділа…

— Чому я зраділа?