Страница 6 из 149
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Піппа знала, де мешкає це сімейство.
У Літл–Кілтоні про них знав кожен.
Їхнє житло давно набуло поганої слави. Сусіди, проходячи повз, стишували голос, а то й зовсім замовкали й намагалися прискорити крок. Місцева дітлашня по дорозі зі школи збиралася зграйками біля злощасного будинку. Шумно сперечаючись, діти під'юджували один одного побігти й доторкнутися до воріт. Можна було подумати, у цьому старому будинку живуть привиди.
Ніяких привидів, зрозуміло ж, там не було. Ні раптових палахких вогнів, ні самовільно падаючих стільців. Лише красувалася виведена на фасаді чорним маркером лайка і світили пусткою розбиті вікна. А за ними троє нещасних людей намагалися жити як раніше.
Піппа завжди дивувалась, чому вони досі не поїхали. Не те щоб їх до цього змушували. Вони нічого ні перед ким не завинили. І все ж таки дівчина не уявляла, як можна так жити.
Піппа багато читала та багато знала. Наприклад, те, що гіппопотомомонстросесквіппедаліофобія — термін на позначення страху довгих слів; те, що немовлята народжуються без колінних чашечок. Вона напам'ять цитувала Платона та Катона, знала про існування понад чотирьох тисяч сортів картоплі. Однак їй було зовсім незрозуміло, як сімейству Сінгхів вистачало сили духу продовжувати жити в цьому маленькому містечку, де їх всюди проводжали здивовано–гидливі погляди, знайомі навмисно голосно перешіптувалися у них за спиною, а сусіди при зустрічі лише з ввічливості віталися і намагалися якнайшвидше ретируватися.
За законом підлості, загальноосвітня школа Літтл–Кілтона була зовсім близько від злощасного будинку. Та сама школа, у якій навчалися Енді Белл і Сел Сінгх, і куди Піппа повинна повернутися через кілька тижнів, коли ласкаве серпневе сонечко стане осіннім.
Піппа зупинилася біля паркану, поклала руку на хвіртку — небачена хоробрість. Частина місцевих дітлахів на таке нізащо б не наважилася. Вона задумливо ковзнула поглядом по стежці і вхідним дверям. Здавалося б, лише кілька футів. Насправді ж, між будинком і тим місцем, де зараз стояла Піппа, пролягала ціла невидима прірва.
Напевно, ця витівка нікуди не годиться. Сонце вже починало припікати, і вона відчула, як джинси липнуть до колін. Точніше, може, і не погана, але дуже ризикована. Великі розуми людства, як відомо, споконвіків радили ризикувати, якщо сумніваєшся. Тільки таким девізом можна виправдати будь–який дурний вчинок.
Подолавши прірву, дівчина підійшла до входу і, зібравшись з духом, постукала тричі. Побачила своє відображення у скляних дверях. Довге темне волосся з вицвілими кінчиками, бліде обличчя, хоча вона цілий тиждень провела на півдні Франції. Піппа завмерла в напруженому очікуванні, ніби готуючись до нападу. Очі болотного кольору дивилися прямо перед собою.
Почувся брязкіт скинутого дверного ланцюжка, двічі повернувся ключ. На порозі, притримуючи однією рукою прочинені двері, стояв молодий хлопець.
— Добрий день, — привітався він.
Піппа заморгала, щоб не бентежити співрозмовника надто пильним поглядом. Але це не допомогло — вона просто не могла не витріщатися на хлопця. Як же він схожий на Села! Такого, яким вона бачила його в новинах по телевізору та на газетних фотографіях. Наживо Села вона вже майже не пам'ятала. У Раві було таке ж, як у брата, зачесане на бік неслухняне темне волосся, густі брови будиночком і смаглява шкіра.
— Добрий день, — повторив він.
Заскочена зненацька, Піппа не встигла ввімкнути свій «ефект кралечки». Занадто відволіклася на розглядання давнього знайомого. Вона зазначила, що, на відміну від Села, на підборідді у брата є ямочка (прямо як у неї самої). І він помітно підріс з їхньої останньої зустрічі.
— Е–е, привіт, Раві, — Піппа незграбно махнула рукою вітаючись і тут же зніяковіла ще більше.
— Вітаю. Ти хто?
— Я… Ти мене не знаєш… Мене звуть Піппа Фітц–Амобі. Ми з тобою колись навчалися разом у школі. Щоправда, я на два роки молодша.
— Ясно...
— Хотіла дізнатися, не міг би ти приділити мені буквально одну мить. Ну, тобто не одну, звичайно… До речі, ти знаєш, що мить — це одна сота частка секунди? Загалом… Не міг би ти мені приділити кілька хвилин?
От так завжди! Коли сильно нервувалась чи відчувала себе припертою до стінки, Піппа, щоб здаватися дотепною, починала зовсім недоречно кидатися нікому не потрібними фактами. Мало того, її тон, як на зло, ставав при цьому страшенно зарозумілим.
Наче вона хотіла випендритися і показати себе розумнішою і витонченішою, ніж є насправді. Такою собі дівчиною з вищого суспільства. Просто смішно! Вона і пригадати не змогла б, коли востаннє казала слово «мить».
— Що? — сконфужено перепитав Раві.
— Та нічого. Вибач, — мовила Піппа, — я просто роблю ВКП у школі та…
— Що таке ВКП?
— Випускний кваліфікаційний проєкт. Це робота, над якою працюєш самостійно у випускному класі. Її потрібно подати наприкінці року для отримання атестату про повну загальну освіту. Тему можна вибрати за бажанням.
— А, зрозуміло. Я до того не довчився, пішов, як тільки зміг.
— Хм, ну так ось, хотіла запитати, чи ти не погодишся дати мені інтерв'ю для проєкту?
— А про що він? — густі брови хлопця поповзли до перенісся.
— Е–е… Про те, що сталося п'ять років тому.
Раві шумно зітхнув і стис губи, наче стримуючи гнів.
— Навіщо тобі це? — продовжив він.
— Тому що я вважаю, твій брат невинний, і спробую це довести.