Берестечко

Гатили все в роззявину болота.

Сідло, бордюг, баняк і кобеняк.

Брела голота… І жінками Лота

білів, болів березовий стовбняк.

Турецьких сукон вивернули хуру.

Товкли в багву останнє таганча.

Щоб рятувати не козацьку шкуру,

а руки, що згодяться для меча!

У мочарях провалювались, дибали.

Недвигу-каліч неводом вели.

І виповзали чорні, як анциболи,

набравши смерті повні постоли.

Їм ніч іскрила зоряним кресалом.

Богун останній увійшов у ліс.

А сторопілим після сну гусарам

лишив болото з греблею взаміс!

ОСЬ Я ТУТ П'Ю ГОРІЛКУ-ЗАПРИДУХУ.

А може, хай вже гетьманує він?

Той вміє так розколихати духа,

що Україна загуде як дзвін.

О, той не стане політикувати

і під мечем не всидить, як Дамокл.

Той буде сам мечі собі кувати.

Не старчить сталі — викує з думок.

А я… Що ж я?.. Та я вже й не подужаю.

Вже віку доживатиму будь-де.

Або сліпого гетьмана з бандурою

колись в степах мій джура поведе…

ГЕЙ, У ЧИСТОМУ ПОЛІ ТА ЗАШУМІЛА ТИРСА.

Г-ей, та було ж нас доволі! А зосталось триста.

Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті.

дві душі зосталось, та й ті непаристі.

Госа, хлопці, госа, понад берегами!

Тече річка кервавая темними лугами.

Біжать ляхи до берега,

да всяк сполошився.

Всі козаки повбиваті,

а один лишився.

Стоїть собі у човнику в постреляній свиті.

Стоїть собі проти неба — як один у світі!

А не жалько ж йому вмерти, ні що кулі ріють.

Тільки й жалько козакові — мати постаріють.

Стрілив ляшок, стрілив другий,

стрілив чотирнацький.

Чи він козак заворожен, такий чудернацький!

Сам король прийшов дивитись, жабарями тьопа.

Понашевкувалось шляхти — убивати хлопа.

З карабинів ціляться, лігши на вали.

Гаркоту-гармату в нього навели.

А у нього ж ані шаблі булатної,

ні пищалі семип'ядної.

Тільки й є, що коса,

та і та пощерблена.

І де він її тут узяв?

Чи не одняв у своєї ж смерті?..

Кидав би ти свою косу та й тікав би прічки.

А він стоїть, косарює, та й посеред річки.

Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце.

Цілять йому у личенько, цілять йому в серце.

А він себе лясь по грудях, та й по білім лицю —

докучають комарики гей у косовицю!

На що король, на що гордий,

та й той здивувався

Звелів стрельбу припинити, а тогді озвався.

— Виходь, — кае — з тої річки,

кидай косу тую

Подарую тобі життя

й шаблю золотую!

А він косить, а він косить, човен углибає.

— Я вже, — кае, — ваша милість, о життя не дбаю.

Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти.

Я вже дбаю, ваша милість, щоб по-людськи вмерти.

А один песький син з головою рудою

нирцем, тихцем під водою

підкрадався, чаївся, жабуринням умився,

козаку межи плечі ножем устромився.

А він кае: — Й тобі, стерво,

вбить мене несила.

Оддав смерті свою косу,

а вона й скосила…

ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ,

ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.

А інші потрапили в пастку,

і десь їх візьмуть в полон

Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин.

А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.

ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ ПЕРЕД НАРОДОМ,

що знову пекло в нашому раю?

А я мов риба з побілілим ротом

на той гачок на сволоці клюю.

Це мій кінець. Душа у потолоччі

Вже хоч співай Давидові псалми.

Болючі дні, безсонні мої ночі.

Усе ж було за нас! Але програли ми.

І щось змінити я вже не потрафлю

Сиджу в облозі смутку і сльоти.

Зелений кінь з полив'яної кахлі

копитом б'є у скроню самоти…

ЯК ТАМ НА ВЕЖІ ТОМУ ЗБРОЯРЕВІ?

Чень до кісток пронизує сльота.

Провільгли стіни. В кам'яному чреві

сиджу як Йона в череві кита.

А джура, що то молоде! —

набрижжив чоботи і йде.

Чого він тут, при гетьмані старому?

Вже інший втік би у Великий Луг.

— А винеси-но свічку проти грому, —

сказала відьма. Виніс. Грім ущух.

АЛЕ Ж І ЛІТО! ТО ДОЩІ, ТО ЗЛИВИ.

Без дому, без жони сумні мої літа.

Дивлюсь на джуру, думаю: щасливий!

Дівчаточко для нього підроста.

Рудий ручай по схилах воду хлепче.

І протряхає стежка вже як де.

Кажу йому: — Чого нудьгуєш, хлопче?

Сідлай коня. Вона ж тебе там жде.-

Кажу йому: — Служив ти мені ревно

Тепер іди, дай Бог тобі сім'ю.

Відмовчується джура. А згадує напевно

ту дівчину — як доленьку свою.

ТЮТЮН СКАЖЕНИЙ, ПОХЛИНУВСЯ ДИМОМ.

Гадюка обвилась, у серці як жало.

Я теж кохав. Та доленьки і дива

в житті у мене так і не було.

Було у мене щастя полинове.

Красуня, пані, жінка, не дівча.

На неї задивлялися панове

усього чигиринського ключа

Була як чад. В любові невтоленна.

Була як опік серця і чола.

Ото колись одна така Гелена

і до війни троянців довела.

ЩОСЬ ТРАПИЛОСЯ. ДИМ.

А ні, то знову хмари.

Пливуть, пливуть, пливуть…

А й справді наче дим.

Оджевріло життя… Клубочаться примари…

Як був я молодим… як був я молодим ..

То хмари як сади. То гриви, то перуки…

А он і ті — єдині, хто простить.

Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.

І матінка моя, лебідонька, летить…

МІЙ БАТЬКО ОСАДИВ МІСТЕЧКО ЧИГИРИН,

що по загладах був уже травою.

Я пам'ятаю батька не старим

І матір пам'ятаю не вдовою.

І той наш дім на Замковій горі,

і Дике Поле за ярами й хащами.

І Тясмин, де колись кусали комарі

святого Афанасія Сидящого…

ХОДИВ Я 3 БАТЬКОМ У ПОХОДИ ДВІЧІ.

Поліг мій батько у кривавій січі.

Мене взяли в полон. Два роки у Стамбулі

ловив я кожну вість, яку несли прибулі.

Як здумаю, було, не тямлюся від болю,

що батько — непохований! — лежить на полі бою.

Як ті, під Берестечком…

І скільки їх, Бог відає…

Та ворон, що їх знає, не раз на день провідує. .

ЦІЇ ФОРТЕЦІ МУРИ КАМ'ЯНІ

були колись лицарству за домівку.

І за твердиню в битвах. А мені

вони уже — як призьба для угрівку.

Вже й міст запав. До скошених воріт

дорога заростає кропивою.

На схилах риє кольоровий кріт.

І тиша тут здається гробовою.