Берестечко

Єдиний Боже, да не допущу

в своєму серці темної зловтіхи!

На срібляну іконку помолюсь.

На кам'яному ложі постелюсь…

Глибока ніч. Віконце як більмо.

Зброяр і джура сплять вже, поморились.

І лицар спить. Ми мирно живемо.

На тому світі всі вже помирились.

НУ, ОТ УЖЕ І ВОРОГ МІЙ ПОМЕР.

Мені б радіти. Радості немає.

Якийсь я весь потовчений тепер,

Що вже аж душу холодом проймає.

Важка мені хвилина моя кожна.

Здорожився, пора б і припочить.

У Чигирин — чого? У Суботів — не можна.

Там кожна річ у хаті Геленою кричить.

Там все мені страшне. Той шлях під яворами.

Той рідний мені дім, що так його беріг.

Там кінь той заірже. Там шибениця брами.

Там зрадою осквернений поріг.

ЧИ НА ТВЕРДОМУ СПАТИ Я ОДВИК?

Чи так чогось… Лежу, дивлюся в морок…

Душив мене під ранок домовик.

Приснилося, що впав на мене сволок.

А відьма мене будить, а відьма припадає:

— Та встань, та з'їж, та випий, хоч вилай, хоч завий!

Ой Боже, що робити? Людина пропадає.

Як пив, то було краще. Хоч видно, що живий.

СПАСИБІ ВІДЬМІ, ВСІХ НАС ТУТ ДОГЛЯНУЛА.

Тепер пішла, і десь її нема.

Вночі тут ходить пані порцелянова.

Але ж вона своїх гостей прийма.

Рудий мисливець сходить з гобелена.

Тінь сажотруса з комина ковзне.

А це вночі приходила Гелена,

але крізь лід не бачила мене…

ВЕДЕ ВЖЕ ДЖУРА КОНЕЙ ДО РІКИ.

Зброяр на вежі хреститься. Світає.

Немає відьми. Тільки їжаки.

Щось довго відьма на цей раз літає.

Було, й раніше до містечка йде,

обв'яже ликом постоли страпаті.

— А де ж мітла? — питаю.

Каже: — Е!

Найзліші з нас літають на лопаті.

ЦІЙ ВІДЬМІ Я БАГАТО ЧИМ ЗАВДЯЧУЮ.

Я вже її не маю за чужу.

У Польщі палять відьм.

В нас ловлять на гарячому.

А я в повазі при собі держу.

Вона ж, властиво, відьма не рождена.

То їй на старість прилучився дар.

З доріг війни прибилася до мене.

Я їй притулок в Суботові дав.

Але на що вже відьма незлобива,

А й та чогось Гелену не злюбила,

та так уже і їздить при мені.

Все якесь зілля варить в казані.

І КОЛИ НАД ЗАМОСТЯМ

ПУСТИЛИ ВОГНЕННОГО ЗМІЯ,

і коли він вкусив головою свого хвоста,

то сказала віщунка: — Відступайте, бо світ зазиміє.

Не презможете тут. А зима упаде товста.

А під Корсунем — ні. Там вона віщувала удачу.

І під Львовом сказала:

— Ти для нього не меч, а щит.

Про Гелену не вірив. Ніколи собі не пробачу.

А вона вже мовчала. Рукою махне і мовчить.

ВНОЧІ У ПУЩІ ПУГАЧ РЕГОТАВ.

Камінний лицар в місяці зловісний.

Мені сьогодні снилося: він встав.

Сів та й сидить, з гробниці ноги звісив.

Обличчя в нього сіре, кам'яне,

а зуби — ніби хоче мене з'їсти.

Як закричить: — Твій предок вбив мене!

— Ото, — кажу, — не треба було лізти.

ВЖЕ КІЛЬКА ДНІВ ЧОГОСЬ НЕМАЄ ВІДЬМИ.

Фортеця спить, і сни її сумні.

І костокрилі кажани із пітьми

над головою шурхають мені.

Упала зірка. Пискає синиця.

П'є тишу ніч з Великого Ковша.

Вже навіть сон про волю не присниться.

така в людини знічена душа.

АЖ ОСЬ — ПРИЙШЛА. СИДИТЬ ПРИ КАЗАНІ.

Зварила щось. Сорочку полатала.

— Ти де була, у Паволочі? — Ні.

На Лису Гору на мітлі літала.

Поворушила попіл коцюбою.

Пригаслий хмиз зажеврів, задимів.

— Я третій год вже їжджу за тобою.

Мабуть, пора вертатися домів.

Це ж я в чаклунстві мав свою людину,

а й та покине. Жаль, що не кажи.

Отож у чорний день, в лиху свою годину

я їй сказав: — А ти поворожи.

Але гляди, у зіллі там не бабрай.

Щоб все було як слід, щоб не якась там тля.

Ти виклич мені дух полковника Небаби.

Правдивий був козак, не збреше й звідтіля.

ТОДІ ВОНА ВЗЯЛАСЯ ЗАМОВЛЯТИ

на шкурі цапа й чорного теляти —

з гори Осіянської

трави святоянської,

на чорне коріння, горове каміння —

приготувала своє варіння —

товчене зілля, сушню і взвари,

якісь настої й відьомські чари.

Відтак, змішавши всі оті декохти,

розпочала свої чаклунські дії:

— Во ім'я 'ця і сина, і того, хто

внушив дитя пренепорочній Діві.

Пішла по колу, як в січкарні кінь:

— Козак Небабо, об'являйсь, амінь!

І ТУТ ПІШОВ ЯКИЙСЬ У ПОЛІ ГУК.

У казані заклекотіли бульки

І дух з'явився, без обох без рук.

аж не було чим запалити люльки.

Так ось чому тебе, сердегу, вбито!

Вже не було чим битись, орле наш…

Стоїть Небаба, тьмавий, мов крізь сито.

На шиї мідний хрестик-лебердаш.

Крізь нього двічі пролетів кажан,

довкола все щось блимало й кадилось.

І Дух сказав:

— Великий муж Богдан.

Та врятувати край свій не судилось.

Ще зо два рази він задасть їм хлости.

Ще наостанку шаблею смальне.

І щоб навік позбутись Йогомости,

цареві, необачний, присягне.

Своє гетьманство славне осоромить,

зведе надовго з доброї тропи.

— А що ж Богун?

— Він шаблю переломить,

об землю брязне і майне в степи.

І буде місто зватись Переяслав.

І будуть плуга перти гречкосії.

І три зорі дивитимуться в ясла.

І Україна ждатиме Месії.

Не раз повстане, але всує, всує!

Чорнильну лжу породить каламар.

Усіх одурить, вольності скасує,

задавить все підшитий лисом цар.

Коли ж віднімуть у людей і мову,

коли в сибірах закатруплять їх,

душа Богдана в розпачі німому

нестиме неспокутуваний гріх.

— А вмре ж він як?

— Та ніби на хворобу.

— А що по вмертю?

— Ошибає страх.

Його Чарнецький виверне із гробу

і вистрелить з гармати його прах.

— Гетьманичі?

— Великою печаллю

урветься рід і згасне у рідні.

Тиміш загине в битві під Сучавою,

а Юрій десь в турецькій стороні.

— А ще скажи: ось років через двісті

якої слави гетьман заживе?

— На землю прийде гетьман слова,

Богдана п'яним назове.

Казан кипить, уже по вінця піни.

Задуха. Комір хочеться роздерти.

— А ще скажи про долю України.-

Козак сказав:

— Я ще раз хочу вмерти.

І ЗНИК НЕБАБА. І ЗАПАЛА ТЬМА.

Лиш нелинь-дуб шумить у верховітті.

І де притулок для душі? Нема.

Ані на цьому, ні на тому світі.