Берестечко

І ввійшов я в намет — наче впав до вовчої ями.

Хлопці ждали мене

півсуботи і цілу неділю.

В понеділок, вівторок, у середу і в четверток.

Знов скували вози І, поклавши на Бога надію,

одбивались од ляхів, од зливи і од чуток.

А король же привів все рушення оте посполите! —

зажирущу псю крев і гостровану гонором злість.

Берестечко моє, дощами і кров'ю залите…

Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вість.

Розбухали убиті. Виповзали вовки з гущавин.

Уточила картеч кривавого соку з беріз.

І якісь перекинчики хлопців моїх наущали,

що Хмельницький, мовляв, покинув вас на заріз.

А Я СИДІВ ПІД ВАРТОЮ… ПІД ВАРТОЮ!

Накрию пам'ять квартою.

Почім хунт лиха, гетьмане? Де очі позичав?

Ох, палахтіло ж мною, як вітер тою ватрою!

Ох, заливало жариво, аж попіл засичав!

І втома. Втома, втома, втома…

Душа холоне, як старий лежак.

Хоч би в невір-землі.

а то у тебе ж дома

тобі ще й руки скручує чужак!

Сидиш в полоні

на оболоні.

Питаєш долю: — Чого живу?

Ночами зорі твої солоні.

Татарські коні жумрають траву

А вартові швандрикають по-своєму.

Кишить Вкраїна кишлами орди

І Бог згортає чорними сувоями

твоє терпіння, виткане з біди…

НЕ ЖАЛІВ МЕНІ ХАН

НІ ВИНА, НІ КУМИСУ, НІ МЕДУ.

М'яко спати було. Лиш кричала вночі постільга,

Та дві ситі сокири блищали при вході намету

Та дивилася в серце сталева татарська клюга.

Та щодня і щоночі хлептали зливу баюри.

І розджохався хан,

усе причіпеньки шукав:

— Ти мене одурив, проклятий ґяуре!

Я привів своє військо, а ти мене ошукав

Що ж ти хочеш, козацький ти макогоне,

щоб у тих болотах мені жаба цицьки дала?

Ти ж казав, що їх мало.

А їх же там легіони!

Та у них же гармати,

а в татар — стріла та "Алла!"

А я казав:

— Кому із нас журиться?

Чи я ж позву, коби не смертна пря,

твою орду, гадюку-пожарицю,

повзе — трава під нею вигоря!

Чи я ж не платив золотими гривнями?

Чи коней не дав з вороними гривами?

А в тих болотах, серед тих мочарів,

бараняче дишло з твоїх батирів!

…А КРАСИВІ НАЛОЖНИЦІ ВИКРУГЛЯЛИСЯ

голими животами і шовковими стегнами,

голубий чад кальяну розколихували бранзолети.

А одну татари в баранячих шапках

притягли до намету і кинули хану.

Це ж десь в цих селах заарканили.

В бігах поповнюють гарем.

Дівча краси недоторканної —

мабуть, як та колись Хурем.

Вже хан обсотує шовками,

вже каже на ніч привести.

Чіпкими клішнями-руками

вже гладить коси…

— Відпусти!!!

— А я ж хіба тебе держу? —

казав Гірей.

— Я ж з тобою дружу, —

казав Гірей.

— Ти ж мені любий брат, —

казав Гірей.

— Я ж тобі вельми рад, —

казав Гірей.

А БУДЬ ЖЕ ТИ ПРОКЛЯТ!

Від брата до брата

ходжу — як від Понтія до Пілата.

Куди не поткнешся — один ярем.

І кожен тягне тебе, душогуб, —

за руки — Річ Посполита з царем,

азіяти — за п'яти.

Литва — за чуб.

Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий!

А кожен катюга мій — масткослов.

Долоні мої процвяховані ятряться.

а пси шолудиві злизують кров.

Я воскресаю і знову гину.

Несу свій хрест на свої Голгочі

А цар стромляє мені у спину

Свої двойлезі каправі очі.

Земле ж моя, нащо ти рожаїста?

А чом же ти, земле, не з каменю-трути?

Що кожна прожра бажа тебе з'їсти

і пощасливити кожен трутень!

Коси наші неклепані, діти наші неплекані

Горе на нашу голову зайди ці прителепані!

Чекайте,

за муку мою страсну,

за те, що в неволі клякну —

ох же ж і встану, ох і струсну,

ох же ж об землю і хряпну!

ХАН ЗНИЗУВАВ ПЛЕЧИМА:

— Чого ти кипиш від люті?

Я ж тебе не продав у Стамбул.

То й сиди собі, слухай лютню,

кури турецький штамбур.

Може, холодно? Не соромся.

Гурій досить в цьому раю.

Ось єгипетська, он — саронська,

Або, може, хочеш свою?

То бери, іще не почата.

Дика дуже, та в тому й смак.

Що за стегна! Які очата!

Що, ти плачеш? Оце так так!

Гетьман плаче. Вона ж не перва.

Тут таких у кожнім селі.

Ти ж, Богдане, із того дерева,

з якого ріжуться королі!

Ти Хмельницький, а я Гірей.

Із неволі нема дверей.

Тут господар — хто поборов.

Заплатиш викуп —

та й будь здоров.

ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН,- ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?

Розбите військо? Вмовклий Чигирин?

Якби колись, то це б я тільки кликнув.

Тепер кому я хто, ціна мені калим.

Пошлю до сина. З прикрої нагоди.

Нехай поможе. Гроші немалі.

Боровся за свободу, не виборов свободи,

тепер плати за право ходить по цій землі.

АЛЕ ЧОМУ?! З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ

Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?

Він за два дні міняє три личини,

та ще й четверту має про запас.

У них там в небі зоряно і птично.

На цілий степ велика виднота.

А може, й справді їм було незвично —

такі ліси, такі тут болота?

Чи, може, рана дуже дошкуляла,

його ж там куля трафила в седно.

О де мій Корсунь? Де моя Пилява?

Де перемог високе знамено?!

З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ НЕ МАЛИ ПРИЯЗНІ.

Хіба з добра покликав я орду?

Я біля нього — як на прив'язі,

усе якоїсь пастки жду.

То він ці села кров'ю заскородить.

То хоче ласки в короля зажить.

Це хитрий хан, він знає, що він робить, —

якщо побіг, то він уже біжить.

Татари — ні. Народ не зрадить зроду.

їх за два дні сім тисяч полягло.

Або ногайці. Пригорща народу.

А понад них вірніших не було.

Гукнеш — як вітер, прилетять, не гаються.

Не те що цей усохлий скарабей.

Але біда спіткала і ногайців —

загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.

ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ, ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.

Потай взявши коня, я хотів тікати з полону.

Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу

і палили над ним перемоклу в полі солому.

Та схопили мене. Прив'язали мене до сідла.

Щось кричав мені хан, аж слова на дощі сичали.

Дотлівала солома. Татари молились: "Алла!"

І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.

ЦІ УЖЕ ВСТЕРЕЖУТЬ. МОЛОДИК УСМІХАЄТЬСЯ КРИВО.

Полонянка підкралась. Дивилась на мене, сумна.

Ні, не був я в кайданах. Мені тільки надборкали крила.

І від голосу волі лишилася тільки луна.

І ПОКИ ЙШЛОСЬ ПРО ДОЛЮ ДВОХ ДЕРЖАВ,

де бились ми з навалою ворожою,

чумиза кримський, він мене держав

почесним гостем, тільки під сторожею.

А що найгірше — не чекавши зради,

за ханом гнавши в зливу грозову,