Берестечко

МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ.

благослови і пера, і шаблі!

Бо лиш народи, явлені у Слові,

достойно жити можуть на землі.

Є ЧУТКА — ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НАСТУПА.

Грабує край, лишає пустовщину.

Яка його неправедна тропа —

щоб наступать на власну батьківщину!

Король, султан, визискувач, торгаш,

гнобитель, кат, загарбник войовничий —

то все чужі. А Вишневецький — наш.

І ось тому для мене він найгидчий.

Він од князів веде свій родовід.

Являє віть шляхетну і відому.

У нього жінка з роду Радзивілл.

У нього мати — Могилянка з дому.

Був прадід славен в нашому краю.

А цей як звір, душа без покаяння.

Я не борюся з ним — протистою!

Воно смертельне, це протистояння.

Йому тепер без мене, ясно, рай.

Нема кому із нього пір'я драти.

Повзявши намір визволити край,

О як я міг ганебно так програти?!

ТЕПЕР ДОВІКУ НА МЕНІ ТАВРО.

Не одмолю і в чорній власяниці.

У сні я переплив Дніпро.

Але чомусь причалив до гробниці.

ВТОМИВСЯ. ЗАНЕПАВ. ЗНЕВІРИВСЯ. ПІДДАВСЯ.

Зрадіють вороги, що вмер в такій ганьбі.

Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся —

при владі чоловік належить не собі.

Але над ким, над ким, над ким

тепер я в світі владен?!

Самотній чоловік, я дуже безпораден.

Вже в небі зорі висіяли мак.

Дорога спить над ставом очеретяним.

Відпоясавши шаблю, ти вже так —

іще людина, але вже не гетьман.

Звикати важко. Жаль гнітить людину.

У славі й шані був я ще торік.

Та що таке? Ні вогника ж, ні диму,

А вранці знову півень — кукурік!

Верба зігнулась як стара прочанка.

Невже хтось є на згарищах села?

Хоч би яка вродлива підзамчанка

Мені води у кухлику внесла.

Оце таке. Ні дому. Ні жони.

Стара фортеця. Сови. Кажани.

ЧОГО Я ТУТ? КРІЗЬ КІГТІ ЧАГАРИН

шукаю обрис втраченого храму.

Я маю свій гетьманський Чигирин.

Але мені не відчинили браму.

Я маю дім і церкву Ілиї.

Маєток маю, землю свою отчу.

Але там все нагадує — її.

Ввійти в ту браму я і сам не хочу.

ЗАГЛЯНУВ СПОГАД У ВІКОНЦЕ МИТІ.

Згадалося життя моє — тамте!

Ружова пані в синім оксамиті,

шитво на грудях біле й золоте.

Моя Гелена… Не моя Гелена…

Я вже не мав ні вольностей, ні прав.

Ту жінку спершу викрали у мене,

а потім я оружно відібрав.

І може, це було переступом,

і нас осудять в небесах, —

у храмі Божому, всечесному,

нас обвінчав Іоасаф.

Чеснот владика незліченних,

з Корінфа мав високий сан.

Він був людина — не із чемних

і не співав мені осанн.

Але він був і піп, і воїн.

Священик був на грізний час.

Він був поставою достоєн.

Він пастир був, і добре пас.

ВІН ДУЖЕ БУВ ЗНАЧНИЙ. СВОЄ ЩОСЬ МАВ НА ДУМЦІ.

Носив коштовний хрест на срібнім ланцюгу.

Панів благословляв із Рима папський нунцій.

Стояло їхнє військо коліном в пилюгу.

Той папський посланець амбітні мав інтенції

Врочисто говорив, аж мліли вусачі.

Той нунцій роздавав полякам індульгенції.

А наш Іоасаф усе святив мечі.

ШРАМКО ДЕСЬ ЧУВ, ЩО ВІН ПОЛІГ ЯК ЛИЦАР.

Первосвященик мій, в миру анахорет.

Душпастир і козак, єдиний у двох лицях,

коли нас відтіснили, він вийшов наперед.

Він їх спиняв хрестом. Він заклинав.

І джура

не встиг його прикрити, бо ворог осадив.

І найманець, чужак, якась продажна шкура,

мечем йому той хрест у груди вгородив.

Він так там і лежав.

І в день свого тріумфу, —

розказував Шрамко як чув із людських вуст, —

туди прийшов король і зняв свого треуха:

серед мерців лежав у митрі Златоуст.

І навіть цей король збагнув тієї миті,

хто перед ним лежить,

І повелів перстом —

от цього поховати — із почестями, в митрі.

У повнім облачінні, з проламаним хрестом.

ШРАМКО — ЦЕ ЧОЛОВІК НЕПОКАЗНИЙ НА ВРОДУ.

Худий і хоровитий, і не мужицька кість.

Цей був би нездолящий для битви, для походу.

А щось та щось нам прийде з містечка розповість.

— Оце недавно у один повіт

приїхав проповідник, єзуїт.

Таку цвітасту казань говорив.

За нашу мову нас таки й вкорив.

Він говорив польщизною рекомо,

що люд говорить хтозна по-якому.

Що мова ця погана і невдатна,

для філософій різних непридатна.

Що це наріччя, як йому здається,

для вчених слів ніяк не надається.

Що з тої мови, попри всі старання,

лише одна невіжа і блукання.

Вони вважають мову нашу бідною

і нас вважають темними людьми.

Але ж, диви, найпершу в світі Біблію —

слов'янську — миру появили ми!

А інший раз постояв біля брами,

потупкався, почухавши брову.

— Вже, — каже, — десь і гетьмана обрали.

Уже й не одного. Розломлять булаву.

РОЗЛОМЛЯТЬ. ПІДГРИЗУТЬ. ЯК МИША, ЯК ПОЛІВКА.

Всі хочуть булави, всі борються за власть.

Та й буде булава — як макова голівка.

Отак поторохтять, і знову хтось продасть.

Не той, так той. Там зрада, там злодійство.

Там вигнали Сомка, обрали слимака.

Там наливайківці побились з лободівцями.

Там ті об тих зламали держака.

Все хтось про когось вигадає байку.

Усі ворота чорні від смоли.

Ті шило проміняли вже на швайку,

А ті в орли Тетерю призвели.

Там вибрали якогось чоловічка

і думають, що це вже Вифлеєм.

Ще й прізвище хороше — Заплюйсвічка.

Отак одне одного й заплюєм.

Отак воно і йдеться до руїни.

Отак ми й загрузаємо в убозтво.

Є боротьба за долю України.

Все інше — то велике мискоборство.

…НЕМАЄ ВЛАДИ — І НЕМА ТУРБОТ.

Нехай за неї б'ються, на здоров'я.

Вони гадають: булава — клейнод.

А булава, між іншим, це ще й зброя.

Приміром так. Посли від короля.

Ішлось про мир, захрясло в преріканні.

Хоч би й від турка чи від москаля,

хоч би там що, — посли недоторканні.

Але ж юрба не чує моїх слів.

Реве козацтво, шаленіє: "Зрада!"

На ґанок тисне, шарпає послів.

Юрба у люті — то вже не громада.

Зчинилась бійка. Виходу нема.

Послів тих скільки, а юрби зо двісті.

Накоять лиха не з добра ума.