Страница 22 из 27
Вже вечоріє. Вже, мабуть, ходім.
Десь там, за монастирськими садами,
напевно ж, є странноприїмний дім.
...Знайшли той дім десь на задвірках Лаври.
В дві дошки збитий стіл і вичовгані лави.
Духота сиза, як відьомські коси,
аж пломінці на гнотиках дрижать.
І богомільців цілі стоси
перед очима предлежать.
І каже дяк, хитнувшися: — Дитино!
Мовчу про ліс і не кажу про степ.
Та краще ж ночувати десь під тином,
аніж оцей лахмітяний вертеп!
То ми пішли, та майже так, надворі,
сухого листя трохи нагребли,
та лежимо, та й дивимось на зорі.
Та й, каже дяк, свободу обрели.
Над нами вітер, листя ронячи,
хитає гнізда гайворонячі.
Дашок благий, земля сира,
і тягне холодом з Дніпра.
Усе б нічого, ми б уже і спали.
Міцні під небом сни подорожан.
Але ченці на ноги наступали
і дзвоником будили нічліжан.
Оце один виходить з-за собору,
доземну рясу тягне за собою.
А там і другий —
стриб через канавку,
збирає знову мідяки в карнавку.
— Оце так сон приснився у столиці,—
промовив дяк, сідаючи бочком.—
Що вариш ти вареники в криниці
і жовте листя ловиш друшляком.
Удрав шпака, як кажуть, знакомито.
Що ж, можна спати і на цій стежі,
якби ж мені не ставили копито
на саму грудь ці праведні мужі.
Пошарудівши у сухому листі,
дістав з торбини пучку тютюну.
— От,— каже,— кляті,— каже,— чорноризці;
Сон перебили. Вже я не засну.
Сиджу, дивлюся,— вік прожив на світі,
на те гніздо у тому верховітті
та й думаю: дурний ти чоловік,
що от прожив на світі цілий вік
і, наловивши повну душу гав,
гнізда собі ти так і не зібгав.
...Колись в селі, що зветься Темногайці,
а йшов мені тоді двадцятий рік,
мене хотіли прикрутить при Гальці.
Хвалити бога, вирвався і втік.
А ще колись, за Дідьковою Греблею,
під Києвом, отут, на Ірпені,
я знов притульним затишком погребував,
а вже й під сорок гухнуло мені.
Любив я панну, Птимченко-Заглобську.
Уже й надхмарні замки будував.
«О рани Єзу, пан муві по-хлопську!» —
сказала панна. Я зрезигнував.
Ну, та й нічого. Так мені і треба.
Немає щастя, — можна жити без.
В душі людській, крім видимого неба,
є одинадцять всячеських небес.
Був регентом, і був я канархистом.
Любив людей і обминав юрму.
І відзначався коромольним хистом —
несклонностью к духовному ярму.
Пізнав любов, пізнав я і ненависть.
Гарячий був, доходив до нестям.
Колись я жив. Тепер я розминаюсь
з людьми, з лісами, з небом і з життям.
Дорогу маю, ту єдину втіху.
Лахва дякові, поки не зима.
Ото таке — цвірінь та в стріху.
А що, як стріхи власної нема?
Бував я скрізь. Душа у мене боса.
Пройшла тернами множества земель.
І брагу пив, напарену із проса,
мальвазію також і мушкатель.
В тюрмі варшавській був я кілька діб,
жував у Празі семидальній хліб,
в Молдові їв солодкий виноград,
ногами зміряв всенький Семиград,—
та у якій не був я стороні,
щось наче завжди плакало в мені:
іди туди і віку там дожий,
у землю рідну, де ти всім чужий.
Мандрівний дяк, по світу волочуся,
не маю ні родини, ні рідні.
Зустрів тебе та якось і незчувся,—
так на душі потепліло мені!
Ти скоро підеш, дівчино, додому,
в свою Полтаву, до тії ріки.
А там якомусь хлопцю молодому,
мабуть, твої вже сняться рушники.
Щастить же людям. Ех, ти, дяче, дяче!
Не був би ти самотній на віку,
якби хоч раз в судьбі своїй бродячій
зустрів колись ти дівчину таку!
Не подивуй, коли я раптом зникну,
Боюсь печалі, що до тебе звикну.
...Десь в било б’ють за звичаєм пустельним.
Оце такий тепер у Лаврі дзвін.
Так били в било перші преподобні,
коли ще ліс був богу до колін.
Коли іще в розбійницьких печерах
валялись просто то кістки, то череп.
І не було ні мурів, ані брам,
лише на зрубі зарості малини
і перший ветхий дерев’яний храм
з престолом ще із каменю і глини...
Тепер у Лаврі — де вже ті ліси?
Де молитовна тиша над лісами?
Лише Дніпро, брат вічності й краси,
тече в лугах тих самих і так само.
А над Дніпром, на цій святій горі, —
тут ціле місто, з гутами, ровами,
з надбрамними кремезними церквами,
з монастирями вже в монастирі.
Аж страх бере. Стоїть новоприбулець,
ніде не втрапить, поки не спитав.
Самих тут келій — кілька добрих вулиць.
Самих церков — на кілька тих Полтав.
Якби не дяк, то що б я і робила?
Він знає все, сивесенький спудей.
...Пустельник б’є в пустельне било.
А в цій пустелі — тисячі людей.
Тут є такі, що трохи чи не плазом.
Сліпі, німі. Із кармазинах є.
Чи нас господь почує усіх разом,
коли так просить кожен про своє?
А я ж прийшла з такого далеку!
Тут, кажуть, є стара як світ
больнична церква при шпиталику,
десь там біля святих воріт.
Давно колись, по всіх превратностях,
як каже дяк, її возвів
при Лаврі, бувши тут привратником,
один з чернігівських князів.
То люди йдуть оце й понині,
бо, кажуть, ніби легшає людині,
як пом’янути саме в ній,
у тій церковці кам’яній,
своїх померлих... Пом’яну
і попелом розвіяного батька...
і матір, що звела я у труну...
Тих, що душа не виговорює...
Гордія... Ганну і... Григорія...
Мені б молебень відслужити.
Жива, то якось треба жити.
* * *
...Останню ніч то ми уже й не спали.
І знов ченці на ноги наступали.
Бухикав дяк, і дощик моросив.
Ото, мабуть, грязюку розмісив!
Зітхає дяк, бурмоче: — Ех-хе-хе!
Холодний світ, бодай йому лихе.
В життя приходиш чистий і красивий.
З життя ідеш заморений і сивий
Мабуть, під ранок я таки заснула.
Така мене утома огорнула! —
якийсь короткий, нечутенний сон…
Прокинулась від крякання ворон.
Дашок дірявий, дощана стіна.
Дяка немає. Тиша. Я одна.
А на саквах лежить мені обнова —
в червоні квіти хусточка тернова.
І ранок був, і дощик моросив.
Вже й дуб ту хустку
листям притрусив…
Пора й мені. Пора й мені, пора.
Піски, піски... і синій плин Дніпра...
і ліс... і шлях... і явір... і криниця...