Страница 89 из 92
— Куди-небудь. Пішки чи на чомусь, діло твоє. І там десь по дорозі ти його... ну, загалом, сам розумієш... при спробі втечі... втямив?
— Дак чого ж тут не втямити,— одізвався Свинцов.— Діло звичне.
— Ну, гаразд,— сказав Фігурін.— Дійдеш до наших, скажи: "Майор Фігурін, вірний своєму обов'язку... так і скажи: вірний своєму обов'язку, залишився знищувати таємні документи, щоб вони не потрапили до рук ворога". Згодом спробую вибратись. Якщо ж попадусь, живим не здамся. Зрозумів?
— Зрозумів,— кивнув Свинцов.
— Ну що ж, Свинцов, давай прощатися,— Фігурін ступив до Свинцова, обняв його й тричі розцілував. Свинцов у цей час стояв по команді струнко, відвертав пику й морщився...
69
Дорога некруто йшла вгору. Обабіч її був якийсь мертвий простір — чи то степ, чи то пустеля, ні кущика, ні травинки, ні піску, ні каміння, щось гладке, ні з чим не порівнянне, і посередині оця спекотна, біла, запилюжена дорога без кінця-краю, що вела, вочевидь, із нізвідки в нікуди.
Чонкін думав і не міг пригадати, як потрапив на оцю дорогу, скільки часу йде по ній і чому вгору, а не вниз, коли все одно невідомо, що очікує на нього там чи там.
Він був босим, але в обмотках, вони розмотувалися й повзли назад, мов змії, він думав, чи не підібрати їх, але, озирнувшись, побачив, що це марно: обрамлюючи двома траурними стрічками дорогу, вони разом з нею губилися в безкрайності.
Він вирішив скинути обмотки зовсім, нахилився і почав їх розмотувати зверху, але і з цього боку кінця не було, обмотки падали кільцями в пилюку і відповзали, легенько звиваючись.
— Гей ти, вставай! — сказали йому.
Він підвів голову й побачив, що перебуває на тій самій дорозі, але вона вже не пустельна, нею в тому ж напрямку безконечною колоною рухаються мовчазні подорожні, схожі на військовополонених. Він випростався й пішов поруч з ними.
— Здоров! — мовив хтось поруч із ним.
Він поглянув і побачив справжнього чорта з хвостом та рогами і з запилюженою шерстю. Придивившись уважніше, він упізнав Самушкіна.
— Далеко йдеш? — поцікавився Самушкін без особливого, здавалось, інтересу.
— Куди всі,— відказав Чонкін.
— Може, до нас запишешся?
— Це куди ж?
— У пекло, звичайно, куди ж іще.
— Ще чого,— сказав він,— велика радість смажитись на сковороді.
— Дурень! — Самушкін обурено помотав рогами.— Це про нас вороги наші брехні розпускають. Та навіщо ж ми своїх грішників смажити станемо? Якщо, звісно, праведник трапиться, цього-то ми засмажимо, але ж ти не праведник. Скільки ти, приміром, душ загубив?
— Я? — Чонкін поглянув на нього здивовано.— Та що ж я — душогуб?
— А що? Жодного чоловіка? За все життя?
— Жодного.
— Ось тобі й на! — пробурмотів Самушкін.— Але ж крав, мабуть? Га?
— Було діло,— зізнався Чонкін.— В колгоспі мішок проса...
— В колгоспі — це не рахується. А ось ти мені скажи,— з надією мовив Самушкін,— може, ти з чужими молодицями жив?
— Ні,— подумавши, відповів Чонкін.— Не траплялися.
— Ну й дурень,— сказав Самушкін, зникаючи.
Разом із ним щезли всі люди, щезла дорога, за великим столом, накритим білою скатертиною, на стільцях з високими бильцями сиділи полковник Добренький та засідателі.
— Хто такий? — суворо запитав Добренький.
Один із засідателів зазирнув до товстої книги і мовив:
— Раб Божий Іван Чонкін. Прибув за вироком військового три...
— Знаю, знаю,— перебив Добренький і посміхнувся.— Ну, раб Божий Іван, кажи, з чим прийшов, що ти зробив доброго у відпущеному тобі житті?
— Нічого,— перебравши в пам'яті своє життя, сказав Чонкін.
— Цього не може бути,— мовив Добренький.— Ти ж недарма жив на світі, щось добре повинен був зробити. Адже, напевне, колись комусь ти допоміг, руку простягнув, витяг когось із води чи вогню, чи останню сорочку віддав?
Чонкін подумав. Щодо води й вогню він не пригадував, а сорочку... та хто б її взяв?
— Ні,— сказав він, зітхнувши,— нічого подібного не було.
— Ну, гаразд, хай буде так. Та коли не робив нічого поганого, вже й це добре. До того ж, будучи особою невинно, можна сказати, убієнною, ти можеш отримати все, чого тобі не вистачало або чого дуже хотілося в житті. Чого ти хочеш?
— Нічого,— відказав Чонкін.
— Як це — нічого? Кожна людина чогось та хоче. Може, ти хочеш слави? *
— Ні.
— Влади над іншими людьми?
— Ні.
— Ну, тоді чого ж? Може, просто добре жити? Мати багато грошей, жінок, горілки?
— Ні.
— Тоді, може, тихого сімейного життя? Може, з Нюрою жити хочеш?
— Ні,— похитав головою Чонкін.— Нічого не хочу. В цей час ударив грім, і він прокинувся.
Першої миті ніяк не міг втямити, де він і що з ним, потім, зрозумівши, що в камері смертників і живий, він засмутився й заплакав.
У спочилому його тілі прокинулись бажання: хотілося ще поспати, справити малу нужду, поїсти, почухатися під лопаткою і, що найнеприємнішим було в його становищі, хотілося жити.
Десь за стінами знову вдарив грім, його трусонуло, він повернув голову — за обрізом верхніх нар світло лампочки хиталося крізь сльози.
Гримнуло ще раз, іще, за дверима хтось пробіг, гупаючи чобітьми, голосно виматюкався.
Потім почало бити підряд, наче хто важким молотом лупав стіну знадвору. Чонкін зрозумів, що це стріляють з гармат, і стріляють десь неподалік. Він не думав про те, хто стріляє, в кого і навіщо, але йому чомусь здавалося, що ця канонада обіцяє порятунок.
Раптом він стривожився, що снаряд влучить сюди і його тут завалить живого, але удари несподівано припинилися, і в камері стало тихо.
Витерши сльози, він зліз із нар, підійшов до дверей і прислухався. За дверима було тихо: ні голосів, ні кроків, ні бряжчання ключів.
Справивши малу нужду в парашу, він хотів знову влягтись на нарах, але передумав і почав тинятись по камері. Вперше він міг детально її роздивитися, раніше йому було не до цього. Тепер він побачив, що всі стіни камери вкриті якимись написами, клятвами, погрозами, висловами, віршами, освідченнями в коханні й шкодуваннями за безцільно прожитими роками. Праворуч від дверей чимось гострим, напевне, цвяхом, було видряпане лаконічне повідомлення: "Тут сидів інспектор Маслов".