Страница 54 из 92
"Талант,— думав Фігурін про Серафима,— справжній талант. Хоча, що значить "Фелікс залізний схилився над гробом твоїм"? Залізний і схилився. Чи правильно, що він нахиляється? Може, він завжди повинен бути рівним, як стріла?"
Треба було сказати про це Серафимові, хай підправить. Можливо, він, Фігурін, надто поквапно сказав, що вірш не антирадянський, можливо, він навіть цілком антирадян-ський. Власне кажучи, все це питання тлумачення. По суті, всіляке написане слово, чи просто вимовлене, чи, раз уже йти до кінця, те, що народилося в чиїхось мізках, є антира-дянським. Думка ця видалася майорові цікавою, він пошкодував, що при ньому немає зошита, до якого він звичайно записував свої думки, котрі, якщо признати справедливим його теперішнє твердження, були самі по собі також антирадянськими.
Увійшовши до Будинку колгоспника, він запитав у бабусі-чергової, що плела за перегородкою шкарпетку, чи є хто в сьомому номері.
Бабуся позирнула на дошку з ключами і сказала:
— Є.
Піднявшись на другий поверх і підійшовши до сьомого номера, він почув усередині якийсь гамір і припав вухом до дверей.
— Ну що,— почув він дзвінкий голос,— будемо гратися в мовчанку? Не вийде! Коли я захочу, в мене й риба заговорить!
Фігурін скорчився, нахилився до замкової щілини і побачив картину, що вразила навіть його. На стільці спиною до столу сиділа тілиста жінка в зеленому платті, з яскраво намальованими губами. Руки її були заведені за спину. Перед нею стояв підліток у білій сорочці. В руках він тримав гасову лампу, яку підносив до обличчя жінки.
— Громадянине слідчий,— стала благати жінка,— я вам правду кажу, я нічого не знаю.
— Брехня! — безпощадно відрізав хлопчик.
Він змінив позицію, став спиною до замкової щілини і затулив собою жінку. Розуміючи, що не можна втрачати ні хвилини, Фігурін відчинив двері ногою.
При його появі хлопчик здригнувся, відсахнувся од жінки і стояв, розгублено тримаючи в руках лампу. Жінка також була зніченою.
— Що тут відбувається? — суворо запитав Федот Федотович, переводячи погляд з жінки на хлопчика і навпаки.
— Ви майор Фігурін? — запитала жінка.
— Так,— сказав він не без гордощів,— я майор Фігурін.
— Клавдія Воробйова,— відрекомендувалася жінка, підводячись.— Направлена полковником Лужиним у ваше розпорядження.
Руки вона так само тримала за спиною.
— А цей хлопчик? — запитав Фігурін.
— Мій син Тимко,— сказала Клавдія.
— Син? — здивувався Фігурін.— Дивні у вас стосунки із сином.
— Ви все чули? — Вона посміхнулась.
— Не тільки чув, але й бачив.
— Це ми гралися.
— Гралися? — звів брови Фігурін.
— Ми так часто граємо,— сказала Клавдія.— Ну, що ти стоїш? — закричала вона на сина.— Розв'яжи!
Син поставив лампу на стіл і зняв з рук матері косинку, скручену джгутом.
— Ху! Аж пальці затерпли,— вона помахала руками.— Справа в тому,— усміхаючись, пояснила вона Фігуріну,— що Роман Гаврилович обіцяв влаштувати Тимка в спеціальну школу, ну, от я його й готую потрошку.
— А-а,— зрозумів Фігурін.— Цікава система виховання. Я свого сина також готую, але поки що не так наочно. Молодець! — він поплескав хлопчика по плечу.— Комсомолець?
— Піонер,— сказав хлопчик, знітившись.
— Молодець! — повторив Фігурін.— Далеко підеш. А в школі добре вчишся?
— У школі не дуже,— сказала мати, і очі її посмутнішали.— Особливо з арифметики і з російської. Ну, ніяк вони йому не даються. Та й те сказати, без батька зроста. Був би татко, чи то коли паском би відшмагав, чи то б так поговорив, а мене він не боїться. Ач, паразит який! — несподівано спалахнула вона.— Ось я тобі покажу! Будеш погано вчитися, Роман Гаврилович тебе нікуди не візьме.
— Авжеж, брате,— підтвердив Фігурін.— Вчитися треба обов'язково, і тільки на "добре" та "відмінно". Якщо вже хочеш в органах працювати, знати мусиш багато. Математику, історію, психологію, наприклад. Аякже! Ось я бачу, ти допит ведеш. Лампу під ніс — і давай, говори! Кричиш, ногами тупочеш. Хіба це годиться? А ти спробуй без грубощів, у душу підслідному спробуй увійти, щоб він сам усвідомив глибину свого падіння і щиро розкаявся.
— Де вже там щиро,— не повірив хлопчик.— Вороги народу, вони, знаєте, які затяті.
— Всілякі є,— мовив Фігурін.— Є й затяті. Є такі, що від твоєї лампи ще затятішими стануть. Тому, коли маєш справу з чоловіком, важливо вміти подіяти на його самолюбство, використати його любов до сім'ї, до горілки, до жінок. Жінок любиш?
— Що ви,— сказала Клавдія.— Він ще маленький.
— І справді, я забув. Та, власне кажучи, я до вас не за цим. Вам Роман Гаврилович пояснив ваше завдання?
— Так,— відповіла Клавдія.— Отже, завтра на похороні я буду ніби вдова капітана Миляги.
— Так, так,— сказав Фігурін.— Похорон дуже важливий. Йому надається великого політичного значення. Треба, щоб люди побачили, яка чудова людина загинула від рук білочонкінської банди. І одна річ, знаєте, коли просто ховають якогось військового. Ну, загинув так загинув, сьогодні на фронті багато людей гине. Та інша річ, коли домовина стоїть, а над домовиною дружина, дитина,— він погладив Тимка по голові,— тоді це, знаєте, справляє набагато сильніше враження. Ми, значить, завтра поставимо вам стільчика в узголов'ї. У вас плаття чорне є? Ні? Дістанемо. Ну, й так особливо побиватися, звичайно, не треба, але було б добре, аби очі ваші все-таки були заплакані. Може, в хустинку цибулі накришити?
— Навіщо? — мовила Клавдія.— Я й так плакати вмію. Я коли в самодіяльності грала, то, бувало, завжди плакала, навіть режисер наш дивувався. Ось погляньте.— Вона напружилась, почервоніла, і раптом з очей її дійсно покотилися сльози.
— Чудово! — сказав Фігурін.— Дуже натурально.
— А я плакати не вмію,— сказав хлопчик.
— А тобі й не треба. Ти ж у нас мужчина. Ти тільки маєш стояти поряд з матір'ю і втішати її так, наче в домовині лежить твій батько.
Коли стемніло, Свинцов зібрав свою групу на узліссі. Було тихо. Накрапав дощ, і здавалося, що хтось ходить довкола й продирається крізь кущі. Темні постаті у мокрих куфайках стояли перед Свинцовим, він перераховував їх навпомацки.
— Ну, ходімо,— упівголоса наказав він і сам рушив першим.
Йшли навпростець скошеним полем, і ноги грузли в глинистому грунті. Час від часу Свинцов озирався, бачив, що решта йде за ним ланцюжком, намагаючись не відставати.
— Сержант,— запитав пошепки довготелесий Худяков,— запалити можна?