Страница 52 из 92
Після того, як встановили високе походження Чонкіна, справа його вийшла з розряду звичайних поточних справ, себто таких, у яких можна приймати будь-яке рішення. Вона стала справою особливої важливості, або, якщо вже говорити з найбільшою точністю, справою особливої державної ваги, і була відправлена "нагору", тому що хоча внизу всі розуміли або принаймні здогадувалися, що треба з цим Чонкінцм робити, однак, аби не ризикувати, чекали офіційних вказівок. До отримання вказівок нижче начальство виявляло певну нерішучість, що знайшло відображення у слідчих документах та інших матеріалах, пов'язаних з цією справою, де Чонкін іменується і просто Чонкін, і "так званий Чонкін", а в деяких випадках навіть Білочон-кін. Втім, уже і в цих документах з'являються іноді подвійні прізвища: Чонкін-Гол ицин та Голицин-Чонкін.
Так ось, справа Чонкіна була відправлена "нагору" і пішла по інстанціях, а тим часом майор Фігурін, користуючись наявною паузою, вирішив негайно відновити репутацію органів, що похитнулася внаслідок необачної (скажемо так) загибелі капітана Миляги. З цією метою майор не лише домігся публікації в газеті нарису про подвиг покійного капітана, але вирішив провести й інший важливий політичний захід — поховати останки героя публічно і з належними почестями.
Однак при здійсненні цієї операції виникли дещо незвичайні труднощі.
Похорон від інших урочистих церемоній відрізняється тим, що в ньому бере участь бодай один покійник. А тут вся заковика полягала в тому, що саме покійника й не було. Було відомо тільки, що капітан загинув під селом Красне, але де точно і взагалі, чи заритий він у землю, чи валяється просто так, ніхто певно не знав.
Для виявлення останків героя майор відіслав пошукову групу з шести чоловік на чолі із сержантом Свинцовим, котрому було наказано провести операцію в глибокій таємниці, не привертаючи до неї уваги місцевого населення.
12
Діло було надвечір. Плечовий повертався з Долгова, куди ходив у якихось своїх справах, коли побачив дивну картину. Якісь люди бродили полем, ніби чогось шукали. Вони то розходилися в різні боки, то сходились докупи і щось обговорювали, і знову розходились. Вельми заінтригований, Плечовий попрямував до них. Люди, що бродили полем, помітивши Плечового, повелися ще дивніше — вишикувались в колону по одному й почали відходити до лісу. Плечовий наздогнав їх аж на узліссі.
— Здорові були, мужики! — сказав Плечовий голосно. Ті мовчки прямували далі.
— Гей! — Плечовий торкнув крайнього за рукав.— Припалити не знайдеться?
— Ні,— буркнув той і повернув до Плечового зле обличчя.
— Ого! — здивувався Плечовий, упізнавши Свинцова.— А я думаю, хто б це міг бути. Ловите когось, чи що?
Свинцов не відповів, але зупинився. Зупинилась і вся компанія. Розійшлися й почали оточувати Плечового.
— Ви що це, хлопці, що? — злякався Плечовий, задкуючи.— Я ж так просто, я ж нічого,— бурмотів він, уважно стежачи за Свинцовим, котрий одвернув полу плаща, засунув руку до кишені і тепер повільно витягав її назад.
Свинцов різко смикнув рукою. Плечовий здригнувся.
— На, припалюй,— мовив Свинцов, протягуючи сірники.
— Ух, перепудив! — зізнався Плечовий.— Та в мене ж і тютюну катма.
Свинцов перезирнувся зі своїми, посміхнувся, дістав зім'яту пачку "Зірочки", витягнув шкарубкими пальцями дві цигарки, одну подав Плечовому:
— Пали.
Задиміли. Свинцов, прикриваючи долонею цигарку, со-пів, позирав на Плечового, наче вагаючись, питати чи не питати. Нарешті зважився.
— Ти, цеє, от що...— сказав він наче просто з цікавості.— Упокійника тут ніякого не стрічав часом?
— Упокійника? — не дуже здивувавшись, перепитав Плечовий.— Та ні, начебто не стрічав. А що, гайнув?
— Хто?
— Ну цей же, упокійник.
Свинцов дивився на нього, примружившись.
— Ти що дурника корчиш? Як же упокійник може гайнути?
— Ну, я й сам думаю своєю головою, що не може. Наших упокійників ми зазвичай в землю кладемо, вони не бігають. А цей... ти ж сам кажеш, чи не стрічав?
Свинцов замислився.
— Ти, цеє, от що...— розпочав він непевно з тієї самої фрази.— В мене до тебе одне діло є. Але якщо комусь писнеш...— Він підніс до носа Плечового кулак.
— Та ти що! — рішуче заперечив Плечовий, відводячи кулак.— Щоб я кому слово сказав! Могила!
— Гляди ж,— наблизивши до Плечового лице, Свинцов притишив голос.— Пам'ятаєш, у нас капітан був?
— Ну?
— Його шукаємо.
— Воскрес? — просто спитався Плечовий, знову ж таки не дивуючись.
— До чого тут воскрес? — поморщився Свинцов.— Тіло його шукаємо. Десь він тут похований. Не видів?
— Тіла не видів,— сказав Плечовий.— А кості траплялися. За отим горбом біля села рілля. За ріллею канава, і там, в канаві, кості.
— Людські? — пожвавішав Свинцов.
— Які, брехать не стану, не знаю, але є>Так, знацця, як на горба вийдеш, ось там і рілля. Правда, там зараз, боюсь, розкисло. Але, знову ж таки, не втонеш. Зорано ж мілко, я сам на зяб орав, еге ж. Колись, конешно, орали глибче, оскільки земля своя. Теперки все колгоспне. Теперки хоч так ори, хоч сяк, платня одна — ось.—Плечовий склав і показав Свинцову велетенську дулю з далеко просунутим великим пальцем.
— Що, колгоспна система не до душі? — пильно спохо-пився Свинцов.
— Політики торкаться не будемо,— ухилився від прямої відповіді Плечовий.— А щодо кісток, то вони якраз у тій канаві й лежать; чисті, гладенькі, воронами обкльовані, просто хоч зараз у музей. Вам же для музею?
— Що — для музею?
— Та кістки ж.
— Та вони нам зовсім і не треба.— Згадавши про таємність отриманого завдання, Свинцов вирішив напустити туману.
— А для чого ж питав? — здивувався Плечовий.
— Та так просто, заради інтересу. А якщо ти кому скажеш, що кістками цікавились, довбешку одірвемо, зрозумів?
— Що ж тут не зрозуміти, діло нехитре,— підтвердив Плечовий.
Плечового відпустили, але брати кістки одразу не зважилися — було занадто близько від села. Вирішили почекати в лісі темряви.
13
— Капітоліно, я вас прошу сьогодні затриматись,— сказав майор Фігурін своїй секретарці.— Дуже багато справ. Потрібно приготуватися до завтрашнього дня. Я зараз ненадовго піду, а ви побудьте. Якщо подзвонять з області, я — в клубі. Коли повернеться Свинцов, хай мене підожде.
— Гаразд,— сказала Капа.