Страница 37 из 92
Персональна справа — це мов камінна лавина: раз вона вже валиться на вас, ви можете пояснювати їй все що завгодно, вона приб'є.
Голубев добре це знав, коли справа торкалася інших. Але тепер він здійснював помилку, котру тисячі людей здійснювали до нього і тисячі здійснять опісля. Він готував відповіді на ті запитання, які йому, можливо, поставлять, наївно сподіваючись, що в даному конкретному випадку чомусь візьмуть гору його докази і міркування здорового глузду.
Персональних справ було призначено декілька. Поруч з Голубєвим сидів літній учитель місцевої школи Шевчук, миршавий чоловічок з червоними склеротичними прожилками на щоках. Він був в окулярах, в шитих валянках з калошами і в латаній куфайці, підперезаній вузьким паском. На колінах він тримав стару будьонівку, одне вухо якої було відірване. Голубев Шевчука знав випадково, якось познайомилися В чайній. Вигляд у нього був переляканий, він м'яв руками будьонівку і наче сам до себе бурмотів:
— Буду каятись... каятися буду... А ви як вважаєте? — звернувся він до Голубєва.
Голубев стенув плечима.
— А що ж робити? — продовжував бурмотіти Шевчук.— В мене ж діточок четвірко. Дочку заміж видав, а решта ось,— він показав приблизний зріст решти.
— За що вас? — запитав Голубев.
— За язика,— мовив Шевчук і для переконливості висолопив язика і вказав на нього пальцем. Голубев сподівався, що вчитель розповість, що саме трапилося з його язиком, але той замовк, втупившись в одну точку.
Тут же були ще два персональники. Один, парторг із колгоспу імені XVII партз'їзду Коняєв, та інший, Голубєву не знайомий. Перший звинувачувався в тому, що розтратив партійну касу, а другий когось зґвалтував. Ці обоє сиділи з відчуженими й напруженими обличчями мовчки.
Першим викликали Коняєва. Він там пробув недовго і вийшов у приймальню, демонстративно хрестячись.
— Що тобі? — запитав Голубєв.
— Догана,— сказав Коняєв.
— А розмовляли суворо? — запитав Шевчук. Коняєв зміряв його поглядом і відповів крізь зуби:
— А я ворогам народу не відповідаю.
Шевчук від розгубленості зіщулився і замовк. Другим вийшов ґвалтівник. Цей був балакучіший.
— Не бійся,— сказав він Шевчуку, ховаючи партквиток у кишеню гімнастерки.— Там теж люди сидять, не звірі.
Визирнула секретарка:
— Шевчук, заходьте.
— Ох, батечку! — стрепенувся Шевчук.
Він зірвався на ноги і впустив окуляри. Нагнувся, щоби підняти, але втратив рівновагу і наступив на них. Остаточно розгубившись, він почав збирати осколки.
— Товаришу Шевчук,— мовила секретарка,— облиште, це й без вас приберуть. І ви, товаришу Голубєв, також можете заходити.
Голубєв увійшов услід за Шевчуком до задимленого кабінету. Привітався, але ніхто йому не відповів. Тільки прокурор Євпраксеїн якось непевно кивнув головою і, почервонівши, одвернувся. Вслід за Шевчуком Голубєв сів на один із вільних стільців під стіною.
31
— Отже, товариші,— сказав Ревкін,— нам залишилося заслухати дві персональних справи товаришів Шевчука та Голубєва. Товариш Шевчук тут?
— Тут! — Шевчук підхопився.
— У цій справі доповідач у нас... товариш Бабцова?
— Так,— сказала Бабцова, огрядна жінка в темно-синьому жакеті. Вона була секретарем парторганізації у школі, де працював Шевчук.
Бабцова вийшла вперед до столу Ревкіна і, стоячи поруч з ним, зачитала історію злочину Шевчука.