Страница 73 из 81
Величезна казарма порожня: рота пішла на навчання. Надворі вже справжня зима, снігу намело по пояс, товариші наші штурмують зараз «ворожі» окопи, а ми з Мишком розкошуємо у відносному теплі. Розкошуємо, щоправда, не дуже, бо печі ледь дишуть, біля них не нагрієшся, але це все ж краще, ніж лежати серед поля в снігу і хукати в задубілі долоні.
І дивно те, що нас чомусь не брали жодні хвороби. Хоч ми й мерзли, й мокли, й валялись на сирій землі — нежить і не думала чіплятися до нас. Вдома ми давно б схопили гарячку, тут хоча б хто чхнув! Наче й справді наші командири знали якесь магічне слово, що оберігало нас од всіляких хвороб та простуди.
Тож ми з Мишком сьогодні раюємо: в казармі вже прибрано, ліжка застигли в строгих рядах, табуретки стоять в одну лінію, і нам лишилося тільки по черзі стояти коло тумбочки, що при вході. Навіть можна трохи посидіти, але тоді нашорошуй вуха, щоб не застукав зненацька командир.
Днювальний повинен стояти, як свічка, ні на крок не відходячи від тумбочки, і доповідати кожному командирові, що рота пішла на заняття, а днювалять такий–то і такий–то.
Це — коли в казармі порожньо. Коли ж рота повернеться і зайде комроти або комбат, тоді треба подати якомога голосніше команду: «Рота, струнко!» і, підійшовши до командира, відрапортувати йому згідно із статутом.
Пам'ятаю, як у моє друге днювальництво, якраз опівночі, коли я куняв біля тумбочки, одчинилися раптово двері і зайшов комбат. Я до того розгубився, що замість доповісти упівголоса — рота, мовляв, спить, і нічого не сталося, ревонув на все горло: «В ружйо!»
Вся рота так і сипонула з ліжок. Поки розібралися, в чім річ, половина бійців уже похапала рушниці, а друга половина поспіхом кінчала вбиратись.
Лаяли мене того разу не тільки командири, а й бійці. Навіть Мишко, мій друзяка, сказав, що у мене не всі дома. Іще додав, що мене треба підвісити догори ногами.
Але все те — в минулому, коли я був ще зеленим, жовторотим бійцем. Нині ж я днювалю так, що до мене не прискіпається найвимогливіший командир…
В караул ми попали аж на четвертому місяці служби, вже після того, як склали присягу. Це була неабияка подія для нас, новачків, хвилювалися ми дуже, хоч і намагалися не подавати знаку. Чимало різних історій, сумних і комічних, оповідали нам бувалі бійці про той караул.
Поставлять, наприклад, тебе оберігати стодолу. З отією соломою, що йшла на матраци. Мороз, завірюха, поземка так і струже, а ти стій. Танцюєш, танцюєш, хукаєш, хукаєш, та й не витримаєш: заб'єшся в стодолу, яку маєш охороняти від диверсантів. А там діло ясне: як тільки вгрівся, так і заснув. І тільки заснеш, як звідкіля не візьмись — командир роти, а то й батальйону. Або й полковник. Це вже обов'язково: як тільки заснеш, так і командир коло тебе. Як вони про те дізнаються, це нам, рядовим, невідомо. То варто заплющити очі, як вони вже поруч. Підкрадуться і виймуть затвор із рушниці…
— Ну, а тоді? — завмираємо від цікавості.
— А тоді діло ясне. Одійде, розвернеться і знову на тебе. Йде і кашляє голосно чи розмовляє, щоб розбудити. Прокинешся, вилізеш із соломи:
— Стій, хто йдьот?
А воно пре прямо на тебе.
— Стій, стрілять буду!
Хап–хап, а затвора катма. Затвор у командира в кишені…
— А то як одного разу було, — встрявав у розмову ще один із «стариків». — Темно, як у негра в пазусі, ще й завірюха — так очі снігом і заліпляє. Продереш очі, придивишся — мовби нічого. Ще раз продереш — іде! Пре прямо на тебе, ще й вила наставило…
— Стій, хто йдьот?
А воно все на тебе.
— Стій, стрілять буду.
Пре — хоча б зупинилося. Тут уже роздумувать нічого: прикладешся поспіхом — трах! бах! Так на вила і впало… А тоді вже вгору: тарах! — викликаєш розводящого. «Що за шум, що сталося?» — «Товаришу командир, устрелив диверсанта! Підкрадався з вилами!» — «Де диверсант?» — «Он лежить!» Кинуться, аж то корова. Лежить і ратиці набік одкинула…
— Ну, а що далі? — заливаємось сміхом.
— Далі звісно що: за псування казенного майна.
— Та–ак, — підключається третій, — корова — це що, корова хоч рухалась… А пам'ятаєте, братці, як наш командир відділення стовпа розстріляв? Був він тоді ще рядовим, якраз другий рік розміняв. І поставили його біля складу, навпроти телеграфного стовпа. Стояв він, стояв та й незчувся, як задрімав. Літо, ніч темна, ще й хмари по небу. Подрімав, подрімав, а тоді — блим: диверсант підкрадається! А місяць, то з–за хмари, то знову за хмару, воно і здається, що стовп на тебе суне. Та ще коли сонний… Він не гукав, а схопив зопалу гвинтівку та всі п'ять куль у стовпа і всадив. Що стрельне, а диверсант не падає… Таку стрілянину зчинив — весь полк на ноги підняв!
Ми дружно регочемо. Сміється і наш командир відділення. А оповідач, повівши лукавим оком на нього, закінчує:
— І що б ви думали: темінь — не темінь, а коли порахували вранці — всі п'ять куль знайшли! Жодною не промазав! Командир полка так і сказав: «За те, що задрімав на посту та стрілянину зчинив, під трибунал варто було б оддати, а за те, що не промазав жодного разу, винести перед строєм подяку!»
— Так і сказав? — захоплено вигукуємо ми.
— Так і сказав… От спробуйте серед ночі поцілити в стовп, та ще й зі сну, отоді й питайте! Стовп же не стояв під носом, а кроків за п'ятдесят…
Скільки в тих історіях було правди, а скільки вигадки, ми не допитувались. Досить того, що вони нам дуже подобались, ми захоплено їх слухали, і нам кортіло самим стати героями отаких подій…
І ось я на посту.
Напружено вдивляюсь у темряву, оберігаючи стодолу з соломою. Я так і знав, що помкомвзводу обов'язково поставить мене коло найбільшої спокуси, і мстиво думаю: «Гаразд же, полізеш ти по затвор — я тобі покажу, де раки зимують!» Намагаюся не думати про солому, що звабливо шелестить за спиною.
Крижаний вітрюган продимає до кісток. Хукаю на задубілі пальці, перекладаю гвинтівку то на одну руку, то на другу, б'ю черевиком об черевик, пританцьовую. Добре втоптана доріжка веде попід стодолою, я бігаю по ній все швидше та швидше — до рогу й назад. По той бік, чую, риплять кроки Баташвілі — мого напарника. Мені холодно, а як йому, біднязі?
Раптом:
— Стій, хто йдьот? — вигукує Баташвілі.
Аж присідаю од несподіванки. Вдивляюся перед собою до болю в очах, і вже мені мариться, що все поле ворушиться од диверсантів: повзуть і повзуть, затиснувши кинджали в зубах. Стискаю щосили рушницю, і мені вже не холодно — і жарко.
А по той бік стодоли:
— Стій, стрелат буду!
І вже відчайдушно:
— Лажіс!
В мене аж мурашки сипонули по спині: таки диверсант!
Що ж його робити? Побігти до Баташвілі на допомогу? Так я ж теж на посту, не маю права лишити його і на хвилину.
— Баташвілі! — гукаю. — Що там таке, Баташвілі?!
Баташвілі чи то не чує, чи не хоче відповідати. Сердито на когось кричить:
— Лежі, каму гавару! Стрелат буду!
Таки впіймав диверсанта!
І вже диверсант щось у відповідь. Наче аж лається, за вітром і не розбереш.
— Какой парол? — допитується Баташвілі.
Диверсант щось вигукує.
— Павтарі!
У відповідь вибухає люта лайка. І тут я впізнаю голос помкомвзводу. Так ось кого затримав Баташвілі!
Тепер уже Баташвілі мовчить, кричить помкомвзводу.
— Зачем шол — молчал? — виправдовується Баташвілі.
Уже в караулці Баташвілі на докори лейтенанта відповідає те саме:
— Зачем шол — молчал?
І показує рукою на мене:
— Спрасі его… Ти слишал парол?
Чесно кажу, що не чув.
— Ти што нас учіл?! — кричить Баташвілі уже до помкомвзводу.
— Кацо, — приставали ми потім до Баташвілі, — ну скажи, ти навмисне помкомвзводу поклав? Ти ж не міг його не впізнати!
— Зачем навмисне? — сердився Баташвілі. — Што я, савсем дурной?
Уперше ми пішли в похід на другому місяці служби. Маю на увазі справжній великий похід, що триває з раннього ранку аж до пізнього вечора.