Страница 71 из 81
— Три шпали і три широкі нашивки…
— Одставить!
Збитий з пантелику, замовкаєш зовсім. А помкомвзводу єхидно зауважує:
— Учили вас! Десять класів закінчити і не знати, що носить полковий комісар!
Він задоволений, що має нагоду підкреслити наше невігластво. Ми ж сидимо, слухаємо його повчальні сентенції і… тихенько куняємо.
Куняємо весь час, дрімота невідступно ходить за нами. Як тільки хоч трохи послабиш увагу, так і починають злипатися повіки.
Чому ми так хочемо спати? Адже вісім годин нічного сну, з одинадцятої до сьомої, та плюс «мертва година» після обіду, здавалося б, досить для того, щоб виспатись. Вдома і то менше спали. А от сон так і ходить за нами, дрімота не злазить із нас од підйому аж до відбою.
Не менш, ніж спати, нам хотілося їсти.
Не можна сказати, щоб нас морили голодом. Навпаки: вдома ми не з'їдали б і половини армійської пайки. Однак, незважаючи на густі од жиру супи та борщі, на вісімсот грамів хліба, ми завжди ходили голодні.
— Це перший рік так, — говорили нам командири. — А потім ще й не з'їдатимете всього.
Ми їм вірили і не вірили. Вірили, бо на власні очі бачили, як після бійців другого року служби і справді лишаються шматки хліба та невилизані до блиску миски. Але нам здавалося, що то вони навмисно недоїдають, аби похизуватися перед нами. Адже ми сідали до столу голодні і вставали з таким відчуттям, що з'їли б іще стільки, а то й більше. Особливо попервах, коли ще не навчились по–воєнному їсти. Коли ще майже повна тарілка, а вже лунає команда:
— Виходь строїться!
З'їв — не з'їв, кидай усе та й біжи з їдальні.
За якийсь час ми навчились їсти так, що за нами горіло.
Раз на місяць нашій роті припадало чергувати по гарнізону. І нашою найзаповітнішою мрією було потрапити в наряд при їдальні. Всю ніч ми чистили картоплю — цілі гори картоплі, рубали дрова, тягали воду, а вдень ще й мили брудний посуд та прибирали в приміщенні. Заняття не дуже приємне, другорічники уникали його як могли, ми ж спали і бачили себе в наряді на кухні: хоч і натомишся, аж ноги гудуть, зате ж і наїсися од пуза!
Якось нам із Мишком повар насипав повен казанок вареного сала. Чи просто розщедрився, чи хотів перевірити, що може з'їсти новобранець, тільки наклав з горою, ще й додав:
— Поїсте — приходьте за добавкою.
І ми заходилися поспіхом їсти. Наминали те сало, шматок за шматком, поки в казанкові не лишилось і крихти.
— Візьмемо ще? — запитав почервонілий Мишко.
Я завагався. Сало стояло вже в горлі, але думка, що я відмовлюсь од їжі, була просто нестерпною:
— Візьмемо!
Цього разу Мишко повернувся з поваром.
— Поїли все? І ще будете їсти? Ну й ну!
Тож нам не лишилося нічого іншого, як підтримати свою добру славу.
З–за столу ми встали, нашпиговані салом, як гуси. Сяк–так добрели до картоплі та й повалились на неї, лежали, доки нас не підняв помкомвзводу.
З нами так нічого й не сталося. Наші вовчі шлунки спокійнісінько перетравили все сало, і через кілька днів ми вже чекали наступного наряду на кухню.
От що робить свіже повітря і фізичні вправи на ньому!
Нарешті нам видали справжні бойові гвинтівки. Коли ми повернулись у казарму з новенькими, змазаними солідолом гвинтівками, то не могли намилуватись своєю зброєю.
Це були не модернізовані трилінійки, що ними користувалася досі наша армія. То вже пізніше, під час війни, ми по–справжньому оцінили безвідмовну ту зброю, яка нам вірою і правдою служитиме аж до останнього пострілу в травні сорок п'ятого року. Тоді ж ми з погано прихованою зневагою поглядали на бійців, які були озброні старими гвинтівками. Бо в нас на плечах — СВТ, зброя досі нечувана й небачена. Не виключена навіть можливість, що за кордоном уже пронюхали про неї. Тож ми повинні бути особливо пильними, оберігати її від стороннього ока.
Так пояснив нам помкомвзводу й додав:
— Хто загубить багнет — голову одірву!
Чомусь він найбільше боявся, що ми загубимо саме цю частину нової гвинтівки. Може, тому, що багнет не примикався до дула, а носили його окремо на ремені. Та й схожий він був більше на кинджал чи тесак, ніж на звичайний багнет. Із ручкою і плескатим лезом, з жолобком посередині. Одного лише блиску цих багнетів досить, щоб усі вороги здалися в полон! А тут іще й гвинтівки. СВТ. Тобто такі, що самі заряджаються, самі й стріляють — натискай тільки на гачок. Висмалив усі кулі — є ще один запасний магазин. Так що ворог і голови не зможе підняти. Лежатиме, поки підійдемо до нього та й закричимо: «Хенде хох!»
— Одставить! — кричить помкомвзводу. — Кажіть по–англійськи!
По–англійському ми не знаємо, тому й замовкаєм. Не зводимо очей з гвинтівок, що застигли у пірамідах, і в нас аж долоні сверблять доторкнутися до них.
Потім ми їх вивчали. Розбирали до останнього гвинтика, до останньої пружинки досить–таки складні механізми і знову ж гордилися тим, що це тобі не трилінійка, яку смик–смик — і вже розібрав. А тут як насиплеш деталей та детальок — голову зсушиш, поки розберешся, яку куди ткнути! Навіть наші командири і то спершу затиналися. Особливо коли підходив хтось із бійців: в одній руці зібрана гвинтівка, а в другій — зайва до неї деталь.
Куди її приткнути?
Звертались здебільшого до командирів відділень, а то й до лейтенанта. Помкомвзводу ж намагалися обходити. В того відповідь одна:
— Одставить! Починайте спочатку!
А як сердитий, то підкаже таке місце, куди вставити оту пружину, що вся казарма заходиться од сміху.
За тиждень–другий ми вивчили нову зброю назубок. По стільки разів на день розбирали й складали, що тепер могли із зав'язаними очима сказати, куди яку деталь ставити.
Чистили ми гвинтівки щодня перед відбоєм. Гвинтівка повинна сяяти, як сонце. Не дай боже помітять пляму іржі чи цяточку бруду! Навіть сам командир роти не лінувався навідуватись до нас уночі, коли ми вже спали. Зайде, махне рукою на днювального, що підхопиться йому назустріч, щоб не кричав, і до пірамід — оглядати гвинтівки…
Порпаючись із новими гвинтівками, ми не раз шкодували, що нас не озброїли старенькими трилінійками, адже їх чистить — раз плюнути. А з цією чортякою поповозишся, поки командир дозволить поставити її в піраміду.
— Зате стріляти легше, — втішає Мишко. — Не треба щоразу із затвором морочитись. Натиснув на гашетку — і все.
Легше чи важче — ми ще не знаємо. Хоч нам дуже кортить постріляти і ми щоразу пристаєм до командирів, які поки що учать нас лише цілитись: лежачи, з коліна, стоячи.
— На вогневий рубіж… короткими перебіжками… вперед!
Зриваємося, біжимо. Пробіг п'ять кроків і впав. Знову п'ять кроків і на землю. Земля тверда, втоптана, гепнешся — аж кавкнеш, а помкомвзводу, як завжди, невдоволений:
— Боєць Кононенко, вам що: пухову перину підстилати?
Врешті недалеко й вогневий рубіж: глибокі, по груди, окопи. Тут «ворожий» вогонь особливо нищівний, тому ми не біжимо, а повземо по–пластунському, риючи носом пилюку. Помкомвзводу ж од куль заворожений, тому він спокійнісінько йде понад нами, нависа то над одним, то над другим:
— Нижче голову! Вростай пупом у землю! Третій од краю, прибери свої сідниці!
Пилюка набивається в рот, піт заливає очі, серце як не вискочить, а помкомвзводу все невдоволений:
— Ворушіться швидше! Ярчук, ви що, заснули?
Ввалюємося нарешті в окопи. Падаємо грудьми на бруствери, щоб хоч трохи остудити розпалене тіло. А над нашими головами уже лунає команда:
— Лежачи… по мішені… заряджай!
Отак нас учили стріляти, поки настав день, коли кожному видали не учбові, а справжні, бойові набої. З важкими, хижо загостреними кулями.
В цей день хвилювались не тільки ми — нервувалися й наші командири. Адже по тому, як ми поцілимо у мішені, оцінюватиметься їхня робота.
Особливі надії вони покладали на тих, що вже мали значки «Ворошиловського стрільця». В тім числі на Мишка й на мене. І ми їх запевнили, що не посоромимо взвод. Стрілятимемо так, щоб інших завидки брали.