Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 7 из 81

Ішли додому повільно, бо Ванькові заважала цеберка, а мені — чималий пакунок з отією квасолею. Тільки — що воно за квасоля? І чому має таку чудернацьку назву — «драже»? І навіщо вона мамі?

Зупиняюся, дістаю одну квасолину, обережно надкушую — і аж очі заплющую від нежданої насолоди: квасоля виявилася до біса смачною!

Ми пішли ще повільніше, беручи по черзі по квасолині. Драже було багато, кульок — великий і здавався нам невичерпним.

І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали наші кроки. Ванько навіть роздумав копати колодязь і вирішив провести мене аж додому.

По дорозі він кричав до зустрічних хлопців:

— Дивіться, у нас драже!

Хлопці підходили, заглядали до пакунка, і кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.

— Що ж ти приніс?! — сплеснула руками мама.

— Драже, — промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.

— Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! — вже зовсім розсердилась мама. — Дріжджі! Дріжджі! — закричала вона так, наче я був глухий. — Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.

Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?

Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.

ПОХОРОН

З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона.

Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Углядівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:

— А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!

За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували, — з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.

Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед коли дід кудись зникне.

Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж сусіднє село до дочки, я, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».

Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю. Аж ось із дідового двору появився качиний табунець. Живі качки!

Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.

Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей.

За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду.

— То я навмисне не вцілив, — тихенько сказав Микола

— І я навмисне.

— І я.

Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше — і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б'ючи крилами.

Нас наче вітром здуло.

Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.

— То не я вцілив, — сказав Микола.

— Ну й не я!

— І не я!

Ми підозріло подивилися один на одного.

— А може, він живий, тільки прикидається, — висловив думку Ванько.

— Пішли подивимося, — скомандував Микола.

Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.

Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним, онімілі.

Першою обізвалася Сонька:

— Давайте зариємо. Щоб дід не знайшов.

Порада здалася доцільною. Ми підняли селезня і понесли його за вигин ріки, звідки не видно було дідової хати. Тут, у піску, і почали рити ямку.



Потім Микола сказав:

— Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти і Ванько нестимете мари, а Сонька — його жінкою.

Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.

Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах «покійника», а позаду, як і годиться, — качурова жінка.

— Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! — наслідуючи попа, вимахував кадилом Микола. — Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю переставився-а! А-амі-інь!

— А-амінь! — дружно підхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покійником:

— Та куди ж ти від нас іде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-єш?!

Час від часу Ванько повертався і розраював убиту горем «удову»:

— Не плачте, кумо, не плачте. Всі ми з землі вийшли, всі землю й підемо. Добра у покійника була душа, царство йому небесне!

Біля ями процесія зупинилася. Микола ще енергійніше замахав кадилом. Сонька ще голосніше запобивалася, а я і Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно.

Потім ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев'язаних навхрест ломак. Сонька збігала до дідової садиби, наламала дозрілих соняшників, обсадила ними могилу. Помилувавшись могилою, ми розійшлися, згадуючи для годиться добрим словом покійника.

А ввечері занепокоєний дід Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, він набрів на могилу, розрив її і знайшов «покійника». Про те, що говорив у той час дід, як лаяв і кляв нас, хай напише хтось сміливіший.

На другий день розгнівані батьки справляли нам «поминки». Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тільки дід, а й померлий наглою смертю качур.

ОТАКА МОЯ ДОЛЯ

Сьогодні ми збираємося в гості, Мама зодягла нам чисті штани та сорочки і наказала:

— Біжіть, дітки, погуляйте надворі, поки я зберуся, І дітки побігли гуляти.

Ми знали, що оте мамине збирання триває досить-таки довго, тому не боялися забаритись.

Вибігши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вірніше, не штани, а великі перламутрові гудзики, що так і вигравали до сонця.

Аж ось із сусіднього двору, стрибаючи на одній нозі, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка підскакувала на ній з кожним тим вистрибом, на плечах метлялися дві тоненькі перев'язані синенькими стрічечками кіски.

Помітивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликі, розбишакуваті очі її так і вп'ялися в перламутрові гудзики.

— А в нас штани чисті, ага! — випнув Сергійко пузце. — І солочки!

Сонька підійшла, простягнула руку, покрутила гудзика на Сергієвих штанях.

— Ми в гості йдемо, — додав я.

— Я щодня в гості ходжу, — відповіла Сонька і підшморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем.

— А в мене нові штани! — вів своє Сергійко. — А в тебе немає!

— Захочу, так сто буде! — заперечила Сонька, хоч очі аж горіли від заздрощів. — Я через увесь двір на одній нозі прострибала!

— Пхі, через двір! Я по всій вулиці прострибаю!

— А я через всеньке село!

— А я через усі села! — А я через усю землю!

Далі стрибати нікуди, і я, переможений, замовк. Сонька ж підстрибнула на одній нозі, показала нам язика і вигукнула:

— А в нас квочка на качиних яйцях сидить!

Тут нашим хвастощам настав кінець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цікаве.

— Бре!

— От і сидить! — не здавалася Сонька. — Хочете, покажу?

— Покажи!

Соньчине обличчя відразу стало хитре, як у лисиці:

— А дасте гудзика?

— Його ж треба відривати. Штани ж упадуть. А нам у гості йти.