Страница 4 из 81
СИН УЧИТЕЛЬКИ
Я збираюся на ковзанку.
Взуваю старі, напхані соломою мамині черевики на високих закаблуках, дістаю дерев'яний ковзан, підкований товстою дротинкою, і простую городами до ставка, що виблискує під зимовим сонцем велетенським дзеркалом.
Чистий лід стугонить піді мною, ковзан, як живий, виривається з–під ноги, а я заповзято стрибаю, щосили відштовхуючись лівою ногою і вимахуючи руками, щоб зберегти рівновагу.
Поступово лід усівають дітлахи: на ковзанах і гринджолятах, у свитках з довгими, на виріст, рукавами і в маминих хустках, зав'язаних міцно попід пахвами. Підстрибують, ковзаються, штовхають санки, падають, підшморгують червоними носами, сяють освітленими нехитрою дитячою втіхою оченятами.
Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються чотири хлопці — багацькі синки. Всі вони в справних чумарках, у чоботях не з батькової чи братової ноги і на ковзанах, змайстрованих сільським ковалем, — з тонкими, високо загнутими шинами, що так і врізаються в лід. Ось вони дружно розбігаються і по черзі обганяють усіх ковзанярів, в тому числі й мене.
Гордість моя вражена. Я починаю щосили відштовхуватись од льоду, намагаючись їхати врівень з багацькими синками…
Захекані, ми зупиняємось аж у кінці ставка.
— А ти нічого їхав! — зверхньо кидає найстарший із них, Василь, дивлячись на мене сірими банькуватими очима.
Важко переводячи подих, я лише киваю головою.
— То ми тихо їхали! — заперечує інший.
— Все одно нагнав би! — не здаюся я.
Василь раптом відгортає полу чумарки, дістає величезний білий пиріжок і підносить до рота. Лице його відразу стає непривітне й похмуре, наче він боїться, що хтось може поласуватися на той пиріжок.
Друзі відразу ж обступають його, жадібно заглядають до рота.
— Дай мені!.. Дай!.. — починають канючити вони, і Василь, неохоче відламуючи по маленькому шматочку, роздає товаришам. Ті миттю ковтають і знову чіпляються до Василя, а він прожогом запихається пиріжком, мало не давлячись, ковтає великими шматками.
Наближаюсь до гурту. Страх як хочеться покуштувати того пшеничного пиріжка, і я починаю ковзати навколо них, наче прив'язаний до Василя невидимим мотузком. І чим менше лишається пирога, тим коротшим — мотузок.
Спокуса стає над мої сили. Повільно під'їжджаю до гурту і, вдаючи з себе якомога байдужішого, несміливо простягаю Руку:
— І мені дай…
Василь перестає жувати. Дивиться на мене так, наче я сказав щось неймовірне. Врешті тикає в мене пальцем, глузливо кричить:
— Дивіться, він просить! Син учительки, а просить!
— Ге, просить! — дружно підхоплює компанія. — Син учительки, а просить!..
Повільно, щоб не дізналися, як мені стало образливо, соромно й боляче, від'їжджаю од них. Не плачу, хоч мені дуже хочеться плакати, лише палають щоки та міцно стискаються кулаки. А вслід несеться, лунає на весь ставок, штовхає в спину:
— Син учительки!.. Ге–е!.. Син учительки!.. Ге–е!.. Ге–е!..
КАРНАВКА
У крамниці появилися пугачі.
Великі, двоствольні, з двома курками, вони приворожили хлопчаків усього села, стали причиною палких благань і розчарованих сліз. І не один віник походив по дитячій спині, не одна мати, втративши терпець, давала дзвінкого потиличника прохачеві:
— Я тобі дам пугача, анахтемський ти сину! І який ірод привіз їх на мою голову?
А «ірод», вусатий дядько–крамар, нахилявся до нас з–за прилавка, мружив лукаве око:
— Що, хлопці, по пугачі прийшли? Біжіть до батьків по гроші, бо скоро не буде. А пугачі добрячі — чи город стерегти, чи вовків бити. Я б сам узяв, так грошей катма, — з жалем чухав він потилицю.
Крамар діставав коробку, повільно вимотуючи наші душі, виймав заповітного пугача. Двоствольного. З двома курками.
Тремтячими руками брали ми дорогоцінну зброю, роздивлялися, цілились, обнюхували з усіх боків.
— А стрельнути можна? — запитували найхоробріші.
— Е–е, того вже не можна! — простягав крамар руку за пугачем. — Чого не можна, того не можна. От гони карбованця, тоді й стріляй собі на здоров'я.
Легко йому було казати — гони!
Одного разу мій товариш, Микола, той, що учив нас хреститися, таємниче сказав:
— Я знаю, як пугач здобути.
Він довго мучив мене, доки повів до сарая, а там, у найтемнішому кутку, розгріб сіно і дістав невеликий глечик, обмотаний брудною ганчіркою. Посередині ганчірки темнів довгастий проріз.
— Що це? — здивувався я.
Товариш оглянувся, потім нахилився до мене, таємничо прошепотів:
— Карнавка…
І, помітивши, що я нічого не розумію, вже голосніше додав:
— Оце ось сюди копійки кидати, а як назбирається багато, то розбий — і маєш пугача!
— Тут уже багато грошей?
— Поки що немає, — зітхнув Микола. — Та скоро будуть… Сповнений поваги, я обережно взяв глечик, потрусив ним над вухом. Уявив, як забряжчать у ньому копійки, і самому непоборно захотілося мати карнавку.
— Дістанемо, — втішав Микола. — В нас у погребі з молоком он скільки стоїть! Вип'ємо молоко, і буде карнавка. А тоді повернемо.
— Мати не взнає?
— Все одно битиме, — почухав спину Микола. — Вона в мене така: спершу поб'є, а тоді вже питає, чи не я.
Так у мене появилася карнавка.
Я заховав її в хаті, під припічком, і по кілька разів на день діставав порожній глечик та трусив над вухом. Знову ладен був повірити у Миколиних божків, аби лише вони зробили чудо і наповнили глек копійками. Та богові, мабуть, не потрібна була моя дешевенька душа, бо карнавка залишалася порожньою.
Щодня я і Микола бігали дивитися, чи є ще пугачі. Якось Микола похвалився, що він знайшов на стежці аж десять копійок, і з того часу я не одривав очей від дороги, розгрібаючи босими ногами м'яку пилюгу. Серце моє солодко завмирало, мені здавалося, що ось–ось заблищить срібна монетка.
Щоночі снився один і той же сон: наче іду дорогою, збираю повні пригорщі гривеників і зсипаю до карнавки. Прокидаючись, відразу ж ліз під припічок, та карнавка була порожньою.
Якось, прибираючи в кімнаті, вимів я з–під столу складений у кілька разів папірець. Нагнувся, розгорнув і тут же сів на долівку, не вірячи своєму щастю: в руках були три карбованці.
Спершу подумав, що їх, мабуть, загубила мама; але мені так хотілося вкинути ті гроші до карнавки, що я одразу відігнав цю думку. Гроші взялися звідкіля завгодно, хай навіть звалилися з неба чи випали з віника, тільки не з маминих рук.
Цього разу я не залишив карнавку під припічком: здавалося, що вона не досить надійно захована. Довго носився по хаті і нарешті зарив у бодню з борошном. Та не встиг вийти з хати, як пригадав, що мама ж збиралася пекти хліб, і вскочив назад, як на пожежу. Поспішно вирив обсипаний борошном глечик, заліз під ліжко і поставив у найтемніший куток.
Потім, протягом дня, я раз по раз навідувався до карнавки, щоб переконатися, що вона стоїть на місці. Чомусь було жаль відразу взяти гроші і нести до крамниці. І як мені не хотілося пугача, все ж я вирішив ще трохи потримати гроші в карнавці.
Увечері прийшла мама. Забившись у куток, я насторожено пильнував, як вона перекладала зошити й книжки, шукаючи чогось на столі.
— Хто сьогодні замітав? В мені все похололо.
— Ти нічого не знаходив?
Коли б це було раніше, я відразу подав би гроші. Але зараз вони лежали у карнавці, а в крамниці чекав на мене пугач. До того ж мама не питала прямо про три карбованці, отже, вона шукала щось інше.
— Ну, чого ж ти мовчиш?
— Н–ні… нічого…
Мама якось дивно подивилася на мене, але не сказала ні слова. Вона трохи постояла біля столу, про щось думаючи, і обличчя у неї було сумне та втомлене.
— Я сьогодні загубила три карбованці, — врешті сказала вона. — Вони мені були потрібні на ліки… А тепер доведеться бути без ліків.