Страница 6 из 48
У вереснi дванадцятого року, щойно подалося навчання, Фей i Фея мали приїхати в гiмназiю. Директор i вчителi, чекаючи гостей, стояли у вiцмундирах унизу бiля пiд'їзду. Гiмназисти, хоч було попереджено до вiкон не пiдходити, визирали з розчинених вiкон. I от пiд'їхав розкiшний екiпаж на дутих шинах. У бiлому, розшитому золотом генеральському кiтелi сидiв Фей поряд з розфуфиреною Фесю, яка тримала в руках бiлу з мереживом парасольку.
Тiльки-но зупинився екiпаж, тiльки-но рушили директор i вчителi до нього, як несподiвано з вiкна нашого класу вилетiла чорнильниця i… влучила в генеральський еполет. Всi завмерли. Весь кiтель попечителя, права щока, бакенбарди, вуса, бiле плаття Феї i її мереживна парасолька були оббризканi чорнилом.
Кiлька секунд тривала нiма сцена, потiм Фей щось гукнув, ткнув кулаком кучера в спину, кучер шмагонув по конях, i екiпаж, завернувши за рiг, помчав униз по Бiбiковському бульвару.
Директор i вчителi кинулися сходами нагору, у наш клас.
— Хто кинув чорнильницю? — бiлими губами тихо спитав директор.
Ми мовчали.
— Хто кинув чорнильницю? — повторив директор. Ми мовчали.
— Не вийдете з класу доти, доки не признаєтесь, — сказав директор, повернувся i зачинив за собою дверi. Минула година. Директор зайшов i суворо спитав:
— Ну що? Одумалися? Ми мовчали.
— Ви мене знаєте! Я не кидаю слiв на вiтер. Ви не пiдете додому, поки не скажете. — Директор повернувся i вийшов.
Минуло ще двi години.
До нас заходили вчителi i вмовляли признатися. Ми вiдповiдали, що нiчого не знаємо.
Минуло ще двi години. Знову зайшов директор.
— Хто кинув чорнильницю?
Клас мовчав.
Директор повернувся i вийшов.
Наближався вечiр.
Ми вже сидiли в класi вiсiм годин. Дозволялося вийти тiльки на двi-три хвилини за крайньою потребою. У супроводi класного наглядача.
Сутенiло.
О десятiй годинi вечора знову зайшов директор, стомлений, з
запаленими очима. Обвiв нас пильним поглядом i востаннє тихо
спитав:
— Хто кинув чорнильницю? Ми мовчали.
— Iдiть додому… — якось полегшено зiтхнув директор i гордо звiв голову. — Я… я пишаюсь вами! — I вiн швидко вийшов з класу.
Вiн виявився благородною людиною, наш директор. Справжнiм росiйським iнтелiгентом. Вiн не покарав нiкого. Ми одержали наочний урок честi й благородства. Не знаю вже, як вiн там порозумiвся з попечительською радою, але Фей i Фея бiльше в нас не з'являлися. Здається, генерал потiм взагалi вiдмовився вiд попечительства.
У нас був дружний, хороший клас. За винятком однiєї поганої вiвцi Ореста Слимакова. Це добре, що вiн застудився i не прийшов того дня в гiмназiю. Вiн би неодмiнно виказав Панька Судиму (то Сулима кинув чорнильницю). Неодмiнно. Слимаковi завжди на всiх ябедничав класним наглядачам. I «темну» йому влаштовували, i оголошували бойкот — нiщо не дiяло. Батько Слимакова працював у мiському полiцейському управлiннi, це в них було сiмейне. Коли Слимаковi на третiй день пiсля випадку з чорнильницею прийшов у гiмназiю i про все довiдався, його аж розпирало. Гостроносе лисичкувате обличчя Слимакова кривилося вiд улесливої запобiгливої гримаси.
— Ну, панове. Ну, що ви? Ну, скажiть!… Ну, хто це?… Хто це? Хто кинув? Га? Я не скажу! Чесне благородне! Хрест святий, не скажу! розмашисто хрестився вiн, перебiгаючи вiд одного до другого. I волосся, завжди прилизане, рiвненько роздiлене на продiл, куйовдилось i падало на очi, що шмигляли, як мишенята.
Але ми були невблаганнi. Ми добре знали йому цiну.
Тодi, щоб помститися, Слимаков вдався до одвертої пiдлостi.
Я в класi був найменший i найбiднiший. А раз найбiднiший, значить, найбiльш беззахисний.
Зустрiвши мене якось сам на сам, Слимаков зло примружився i сказав:
— От скажу, що це ти кинув чорнильницю… I тебе виженуть з гiмназiї з вовчим бiлетом. От скажу!
Я похолов. Сiм'я наша жила сутужно. Щоб пiдробити, батько брав роботу додому. Всi надiї покладалися на моє майбутнє, на те, що я вивчусь i, як казав батько, "стану людиною".
Звiсно, якщо Слимаков пiде до попечителя i скаже, йому повiрять. Попечителю головне, щоб знайшовся винуватець, щоб було кого покарати. I мене виженуть. Нiякий директор не зможе мене захистити.
Слимаков вiдчув мiй страх i злорадно всмiхнувся.
— Тож-то… Так от, принось завтра Шерлока Холмса, може, й не скажу.
Так почався його пiдлий шантаж. Я приносив йому книжки, цукерки, перебивнi картинки, пера, ножики й таке iнше. Але найчастiше вiн вимагав вiд мене отi серiї "сищицької" лiтератури, якi я змушений був купувати для нього на базарi. Менi дедалi важче було це робити. Грошей не вистачало. Я вже давно не снiдав, витрачаючи на «сищикiв» усе, що мама давала менi на снiданки. Але цього виявилося мало.
Слимаков, прочитавши чергову серiю, одразу ж перепродував її комусь iз гiмназистiв. I вимагав нової.
Наближалися канiкули.
Слимаков уже третiй день вимагає вiд мене нового Нiка Картера, але я щоразу чимось вiдмагався — у мене зовсiм не було грошей (навiть на снiданки у цi днi мама не давала, бо ми сидiли без копiйки).
Слимаков сердився i нарештi не витримав.
— Усе! — просичав вiн. — Щоб сьогоднi о п'ятiй принiс до "дерева смертi". Якщо не принесеш — усе!
Начитавшись «сищицьких» книжок, Слимаков дуже полюбляв страшнi таємницi й завжди призначав менi побачення у вiдлюдних куточках Ботанiчного саду, яким давав страховиннi назви. Вiн тримав у секретi нашi стосунки i не хотiв, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, якi вiн потiм продавав.
Я був у вiдчаї. Де менi дiстати грошi до п'яти годин?… Де дiстати?
I я одважився на вiдчайдушний крок. Я вирiшив продати на базарi свого улюбленого паяца — iграшку, яку подарувала менi колись бабуся на день народження.
В яскравому атласному костюмi, з бiлим комiром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив i берiг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що вiдкупитися вiд пiдлого Слимакова.
Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець i пiшов на базар. I от… — Чак якось дивно усмiхнувся. — А втiм… Мабуть, краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. Правда?
— Правда, — не задумуючись, вiдповiв я.
— Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сiмдесят рокiв назад?
— Що? — не зрозумiв я. — Перенеслися? Як?
— Ну… — Чак на хвилину затнувся. — Ну… прокрутили, так би мовити, часовий вимiр у зворотному напрямку…
У мене похололо всерединi. Менi раптом стало страшно. Що вiн каже? Може, вiн психiчно хворий? В нас у селi був колись один такий… Зупинить на вулицi. "О! — каже. — Учора з Александром Македонським бачився, з iмператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалi, усiм голови поскручую. О!" Може, й Чак такий.
— Нi! Нi! — засмiявся Чак, прочитавши мої думки. — Не бiйся. Я не божевiльний i кидатися на тебе не буду. Але… От що таке час? Ти задумувався?
— …"Час — не хата, на мiсцi не стоїть", — так каже мiй дiд Грицько.
— То вiн правильно каже. Але час, як тобi вiдомо, є теперiшнiй, минулий i майбутнiй. I межа, що вiддiляє теперiшнiй час вiд майбутнього i минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрiтися зi мною. Зустрiч наша була для тебе часом майбутнiм. Ми зустрiлися. Якусь мить наша зустрiч була часом теперiшнiм. I одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову i про зустрiч можемо тепер тiльки згадувати. Так само, як час, що був сiмдесят рокiв тому. I тисячу рокiв тому. I двi тисячi. Все воно в одному часовому вимiрi. I мить, яка минула щойно, i мить, що була сiмдесят рокiв тому. Обидвi вони здатнi ожити завдяки чарiвному феномену людського мозку — пам'ятi й уявi… А про гiпноз ти чув коли-небудь?
— Чув! — не дуже впевнено сказав я. — Це коли людину гiпнотизують i… вона робить не те, що хоче.
— Ну, не зовсiм так, але… Можна людинi навiяти уявлення i про обставини, в яких вона нiколи не була, i про час, в якому вона нiколи не жила. I людина буде дiяти, мислити, переживати так, наче все навiяне вiдбувається з нею насправдi. Людина одна-єдина серед живих iстот здатна переживати уявне, як дiйсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологiя. Отже, ти не бiйся, нiчого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сiмдесят рокiв назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впiзнати, бо я стану дванадцятирiчним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тодi. Щоб ти не сплутав мене нi з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потiм вiдпущу. I ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тодi, розумiєш? Крiм мене, нiхто тебе не бачитиме i нiхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.