...I жодної версiї!

— Я? Чому я? Звiдки ви це взяли?

— У такому разi я нагадаю, як все було.

I Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати подiї тiєї ночi. Павленко слухала його, вiдвiвши погляд, i з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.

Дмитро Iванович дiйшов до епiзоду, коли вночi, зiзнавшись чоловiковi, Варвара Олексiївна заспокоювала його, а потiм, сидячи на пiдлозi, сама розридалася.

— Чому ви плакали тодi? — спитав полковник i сам вiдповiв: — Ви оплакували Журавля i саму себе.

Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася i, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:

— Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловiка i вибили з нього зiзнання. I вiн плiв вам те, що ви хотiли…

Бiдолашний Славко! Тримаєте його у в'язницi, а всiм морочите голову, нiби вiн втiк!

— Нi, — сказав Коваль. — Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловiк загинув у Якутiї, замерз… Ось його останнiй лист. — Полковник витяг iз шухляди м'ятi, бруднi аркушики i один з них подав Павленко.

Варвара Олексiївна недовiрливо взяла його до рук, але, упiзнавши почерк чоловiка, жадiбно пробiгла очима декiлька рядкiв. Потiм гидливо вiдклала папiрець убiк.

— Ну то й що? Барвiнок? Може, й так… — Вона помовчала. — Але ця маячня iще не доказ. Це писала хвора людина, яка покалiчила життя i собi, i менi. — Павленко промовляла уже не з викликом, а якось пригнiчено, нiби скривджено. — Усе життя з ним я тягла його на своїх плечах. Примусила пiти в аспiрантуру, весь час штовхала його, штовхала, штовхала… Усе за нього пробивала… Усе на себе звикла брати. Увесь його клопiт, увесь його бiль… I от… Хiба ви знаєте що-небудь про моє життя?!

Варвара Олексiївна не могла заспокоїтися. Вона ще раз потяглася за листом, але полковник уже забрав його у шухляду.

— Усе там неправда, — гидливо кинула Варвара Олексiївна. — Так, неправда, — повторила вона, — паче й сама утверджуючись у цьому висновку. — I про любов теж. Йому тiльки здавалося, що закоханий в оцю саму… Нi, вiн тiльки зi мною був одним цiлим, тiльки я була його опорою. Тiльки я. Я це знаю, я це вiдчувала, тому що я жiнка — тому що я любила… Так, так, дуже любила! Його бiль був моїм болем, — гiрко промовляла Павленко. — А тепер що ж? Якась Нiна?.. Нiчого не розумiю… Вiн нiколи не давав менi пiдстави… — бурмотiла вона розгублено i нарештi замовкла.

Коваль також якусь секунду, немов фiзично вiдчувши силу любовi i образи цiєї жiнки, не знайшов що сказати.

Павленко раптом пiдвелася iз стiльця:

— У вас немає жодних пiдстав мене затримувати. Я можу йти?

Коваль зупинив її:

— Сiдайте, громадянко Павленко.

Вона й далi стояла.

— Ви й справдi хочете мене заарештувати? Я ж сказала: все, що написано, — неправда. Вiн усе життя дурив мене, а тепер обдурив i вас. I ви не маєте права…

— Виходить, це вiн помстився Журавлю?

— Нi. I вiн нi в чому не винний.

Полковник дивився на жiнку оцiнюючим поглядом. Уже в'янучий пролiсок на кофтi Павленко його дратував.

Й справдi, крiм листа Вячеслава Адамовича, доказiв у нього не було. Та й чи доказ цей лист? Отже, вiн має вiдпустити зараз жiнку, яка стоїть перед ним, i на цьому закiнчити свої розшуки.

Вiн це розумiв, але все одно вiдчував, що не можна закрити справу. Намагався втямити, чим же так тривожить його ця жiнка, чому так не хочеться її вiдпустити?

I раптом… Йому стало важко дихати. Перед його очима чорною блискавкою спалахнуло туго затягнене волосся Павленкової. Так, жiнка вище середнього зросту, чорнява, з вольовим, рiшучим, навiть агресивним характером!

Вiн вiрив i не вiрив собi. Якщо тiльки експертиза не помилилася… Та не можуть вони помилятися!

Те, що осяяло Дмитра Iвановича, було не просто натхненням. Натхнення, як вiдомо, — це високий, урочистий, тривалий у часi стан душi, який викликається потребою творити, щоб зробити, знайти. А це було миттєве осяяння, рвучке i могутнє, як удар блискавки, неймовiрна думка, що спалахує несподiвано для самого себе, незрозумiле як, чому, звiдки, i раптом за коротку мить осяває зовсiм новим, сильним i єдино вiрним свiтлом усе, що ранiше ховалося у глибокiй тiнi. Ця думка, це осяяння, давно народжувалося у пiдсвiдомостi, збиралося iз малюсiньких крихiток, обiрваних, незначних вiдомостей, якi варилися там, немов у казанi, з'єднуючись у найхимернiшi сполучення, розпадаючись i знову з'єднуючись, поки не виладналися в єдино правильний здогад i бурхливо вдерлися у свiдомiсть.

Вiн промовив уже упевненим тоном:

— У нас попереду велика розмова. Сiдайте i розкажiть тепер, чому напали на Христофорову в її квартирi?

Якби упала стеля на голову, Варварi Олексiївнi було б легше. Вона не сiла знову на стiлець, а якось опустилася боком, зсунулася на нього, ледве не впавши. Обличчя її зробилося сiрим i безбарвним. Жiнка вiдразу нiби померхла i постарiла.

Але цей стан у Павленко тривав недовго. Опанувавши трохи собою, вона пiдвела на Коваля вже не злий, а якийсь розгублений i навiть благальний погляд, i Дмитро Iванович зрозумiв, що влучив у цiль, що опiр зламано, i жiнка зараз почне усе розповiдати.

Вiн не помилився.

— Ви що, — спитав далi полковник, — ворогували iз Христофоровою? Якi до цього були причини?..

— Я не. хотiла зробити їй боляче, — запинаючись, почала вiдповiдати Павленко. — Я не винна. Я прийшла просити, щоб не клепала на Вячеслава, немовби вiн хотiв смертi Журавля i пiшов того вечора пiсля друкарки. Адже вона нишпорила по всьому дому, усе винюхувала, усiх розпитувала, i я боялася, що накличе на нас бiду…

Павленко замовкла, збираючись iз думками, i тяжко зiтхнула.

— Ви убили її, - сказав Коваль.

— Нi, нi! — закричала жiнка на всю кiмнату, так що її почули навiть у коридорi i до кабiнету заглянув офiцер, який проходив мимо. Коваль жестом наказав йому зачинити дверi.

— Вiд вашого стусана Килина Сергiївна упала i вмерла.

Павленкова ридала, упавши головою на стiл. Крiзь вiдчайдушнi схлипування проривалися окремi слова, не всi з яких можна було розiбрати: "Я не хотiла… вона сама… вона послизнулася…"

З тяжким серцем полковник налив у склянку води i пробував напоїти жiнку. Павленко не могла пити, голова її тiпалася, склянка билася об зуби, i невправний Коваль залив їй усе плаття.

Вiн повернувся на своє мiсце i терпляче чекав, поки жiнка виплачеться. Дивився на її опущенi, тремтячi плечi i голову i чомусь думав у цi хвилини не про злочин, а про те, як дбайливо, строго затягнено її волосся, як вилискує воно чорнотою, немов вороняче крило. I не про загиблу Христофорову, не про допит були його думки, а про те, як далеко пiшла наука, як допомагає вона знаходити iстину i що коли-небудь, можливо, й скоро, коли невiдворотнiсть викриття i покарання стане усiм очевидною, люди покiнчать iз злочинами. Адже якщо уже й зараз за розташуванням, кiлькiстю i станом хромосом у клiтинi можна визначити, кому належить волосина: чоловiковi чи жiнцi, високiй чи низькорослiй людинi, з довгими чи короткими руками, з високим чи низьким iнтелектом, то вже недалеко той час, коли викрити злочинця буде справою нескладною. Бiльше того, уже встановлено, що iснують i генетичнi «вiдбитки» особи, якi абсолютно точно визначають конкретну людину. Доведено, що у молекулi ДНК є дiлянки, характернi виключно для того чи iншого iндивiдуума. Отже, можна встановити особу пiдозрюваного, спiвставляючи спектр смуг, одержаних на основi молекул його ДНК зi спектром смуг, що мiстяться, скажiмо, у волосинi, уламку нiгтя чи клаптику шкiри, знайдених на мiсцi злочину.

Але, схиляючись перед наукою, Коваль все ж таки бiльше надiї покладав не на страх людський, а на добро в душi. Йому часто доводилося стикатися з тими, що втратили людську подобу, але вiн завжди сподiвався i чекав, що з часом цi люди пiдведуть голову, глянуть на злочин його очима, вжахнуться i цим очистяться i повернуться до первородних витокiв своєї душi…