...I жодної версiї!

— Адже так, Вячеславе Адамовичу? — питав тим часом полковник. — А тепер-от батьки постарiли, пiшли на пенсiю, самому треба пробиватися, себе утверджувати. Людина ви здiбна, знаєте це, розумiєте iстиннi критерiї, а вгору пробитися не можете. Тяжко i гiрко. А поруч цей меткий Журавель, теж людина здiбна, але не бiльше за вас, як ви вважаєте, а доля обдаровує його бiльш щедро: i грiшми, i жiнками, i визнанням. Вiн це не шанує: збиткується, шпурляє, ногами топче… Чи не так, Вячеславе Адамовичу? А коли топче дороге вам, те, що ви потай обожнюєте, тяжче у сто разiв. Тодi це наче вас самого топчуть. Чи не так, Вячеславе Адамовичу? I сказати нiчого не можете, потрiбний вiн вам. I Нiну простити йому понад вашу силу, отже, заздрите, терзаєтесь. Гадаю, дружину свою ви не любите, а мрiєте тiльки про Нiну i вам нестерпно було бачити її у Журавля. Однак всi цi почуття ви в собi ховали i вiд цього весь час були нiби у вогнi пекельному. Нестерпнi муки!.. Я не помиляюся, Вячеславе Iвановичу?

— Ну й що… — сухими губами ледве вимовив приголомшений Павленко, коли полковник зробив паузу, щоб перепочити.

— А те, що у страшну мить ви не думали нi про що, тiльки про те, що ця людина знову перейшла вам дорогу, що примхлива доля замiсть того, щоб по заслузi узяти вас на свої крильця, знову до нього пiдлетiла — назбирана образа чорним зашморгом здушила вас, повiтря забрала, розум потьмарила — i все… Залишили ви йому вiдкритий пальник i втекли… Чи не так? — спитав Коваль, витримавши паузу. — Я розумiю, нелегко вам було на це наважитись, але ж i жити далi iз кривдником, посмiхатися йому, дружбу показувати iще тяжче… Отже, не були ви його другом… I пiднiмати руку не треба було. Ножем ви не вдарили б, з пiстолета не вистрелили б… На це ви не здатнi… А от нiчого не зробити, не вiдвернути нещастя, а просто заплющити на нього очi, так, щоб вийти сухим з води, це ви змогли… Руки потопаючому не простягли б!.. Нi. Але тiльки у тому разi, якщо поблизу свiдкiв не було б. Якби не обставини, що раптом склалися, Журавель i сьогоднi був би живий, i ви, тамуючи в собi пекельну заздрiсть, i далi ходили б до нього, дружили б, як ви кажете… Але нагода покiнчити iз Журавлем, розрахуватися, трапилася, i ви вирiшили, що сама доля вам її подарувала.

— Я нiкого не вбивав, — глухо, мов не своїм голосом, вимовив Павленко, пiдводячи благальний погляд.

— Коли Журавель заснув, ви пiшли геть, не закривши конфорку, на якiй стояв повний чайник, добре розумiючи, що кипляча вода може вихлюпнутися, погасити вогонь i газ пiде в кiмнату, — говорив далi полковник. — А можливо, вогонь на пальнику уже залило i у квартиру почав iти газ… Цього я справдi не знаю. Не можу казати… Так, як вiдомо, закон судить не тiльки за дiю, але й за злочинну бездiяльнiсть.

— Бездiяльнiсть — це просто невтручання, — похмуро процiдив Павленко. — I кожна вiльна людина має право втручатися або не втручатися у будь-що.

— Невтручання, якщо через нього гинуть люди, найпiдлiший злочин тому, що злочинець не тiльки передбачає його наслiдки, але й знає про свою безкарнiсть… — зауважив Спiвак. — Та гаразд, продовжимо, Дмитре Iвановичу, — звернувся вiн до Коваля.

— Отже, по-перше, — сказав далi полковник, — ви, Павленко, пiшли вiд сусiди пiсля Нiни Барвiнок, яка покинула ваше товариство о восьмiй годинi вечора. Є свiдки, якi це пiдтверджують.

По-друге: на початку дванадцятої ви знову копалися пiд дверима Журавля. Ви можете пояснити, що вiдбувалося? Нi. Мiсяць i трансцендентальнi сили, яких ви приплутали, тут нi до чого.

Павленко кусав губи. Обличчя його стало зовсiм крейдяне, i жилочка на щоцi дужче сiпалася. Здавалося, у душi його йде якась борня, i вiн то рветься щось сказати, то не наважується. Коваль, стежачи за ним, подумав, що людина й справдi не може втекти вiд самого себе, хоч як хитрує, пiд шкiрою вона все одно залишається тiльки сама собою.

Тим часом слiдчий Спiвак чекав, даючи Павленковi «дозрiти». Проте той так i не вiдповiв на останнє запитання Коваля.

— Гаразд, — сказав Спiвак, бачачи, що пiдслiдний нiяк не зважиться на вiдверту розмову. — Розглянемо ось такий факт…

Дмитру Iвановичу подумалося, що Спiвак зараз знову цiкавитиметься, чому на столi було поставлено не три, а тiльки двi кофейнi чашечки. Полковник вважав цю деталь несуттєвою. Звичайно, й вiн не був проти дрiбниць, якi потрапляють на очi пiд час розшуку та слiдства. Вiн так само уважно вивчав усi подробицi подiй, факти i фактики, якi згодом змогли б допомогти натрапити на докази. Але вiн вважав, що факти без характерiв — голi, а характери без фактiв — пустий дзвiн. Якщо ж при вивченнi характерiв виявляться факти, що випливають з них, то це iнша справа — такi факти допомагають вийти на шлях iстини. Тiльки тодi, коли деталi виявляються вплетеними у подiї, як тонюсiнькi розгалуження корiнцiв у цiлий кореневий вузол, що живить усе дерево, їх слiд брати до уваги. А iншi тiльки заведуть на манiвцi. Тому головним, на думку Дмитра Iвановича, завжди i у всiх випадках залишалася загальна концепцiя явища, а вивчення характерiв дiйових осiб трагедiї — єдиний шлях для виявлення тих фактiв, якi можуть стати доказами. Деталь — чашки, вiд якої хоче танцювати Спiвак, — на його думку, такою не була.

Пiд час минулої дискусiї iз слiдчим на цю тему вiн не хотiв загострювати розмову i посилатися на авторитети, хоч добре пам'ятав думку академiка Iвана Петровича Павлова, який казав: "Коли у головi немає iдей, очi не бачать фактiв".

Зараз Коваль таки не помилився у своєму передбаченнi.

— По-перше, чому Нiна Барвiнок поставила на стiл тiльки двi чашки? — питав Павленка Спiвак. — Ви захотiли кави? Так? А крiм вас, хто iще збирався пити? Нiна чи Журавель?

— Не знаю, — знизав плечима Павленко. — Може, собi не поставила.

— Не збиралася пити?

Науковець пильно поглянув на слiдчого.

Вираз обличчя Павленка говорив, що вiн дивується з такого безглуздого запитання, бо коли б i хотiв, все одно не мiг би вiдповiсти на нього: звiдки йому знати, збиралася Нiна пити каву чи нi?

— Тому що поспiшала додому, — сам вiдповiв слiдчий. — Поставивши чайник на плиту, а чашки на стiл, Барвiнок вiдразу пiшла. I, очевидно, у поспiху забула попередити вас про чайник. Чи не так?

Павленко мовчав.

— Адже вона вiдразу пiшла? I ви залишилися удвох з господарем квартири.

— Це не доведено, хто ранiше пiшов, — сказав Павленко. — I взагалi, ви нiчого не знаєте! — плачливим голосом додав вiн. — Менi не в головi був якийсь чайник. Я не знав, що вiн на плитi, я до кухнi не заходив…

— Неправда, знали, — втрутився Коваль. — Це ви попросили кави? Ви. Нiна Барвiнок пiшла на кухню, набрала у чайник води i запалила плиту, а на стiл перед вами i Журавлем поставила чашки…

— Я теж був напiдпитку. Не так, як Журавель, але все ж… I пiшов, не заглядаючи до кухнi.

— Ви сидiли у крiслi?

— Так.

— З вашою участю ми провели слiдчий експеримент i переконалися, як ви знаєте, що з того мiсця, де ви сидiли, добре видно плиту.

— Я не дивився на неї тодi, гори вона пропадом!

— Ви чекали кави. I вас мало б цiкавити, чи скоро закипить чайник.

— У людини, коли вип'є, швидко змiнюються бажання.

— Цiлком правильно. Крiм спраги…

Так, i Ковалю, i Спiваку було нелегко без переконливих доказiв. Це розумiли i вони самi, i, очевидно, пiдозрюваний.

— У вас немає i не може бути жодних доказiв, — повторив Павленко, — i усi вашi домисли, як кажуть, химинi кури… Так, так!

— Еге ж, — несподiвано погодився Коваль, вкрай здивувавши цим пiдозрюваного. — Прямих доказiв у нас немає. I навiть ваше зiзнання ще не приведе вас на лаву пiдсудних, якщо не знайдемо пiдтвердження вашої вини.

I Спiвак, i полковник чудово розумiли, що визнання не є "царицею доказiв", проте у даному випадку вони не могли без нього обiйтись i прагнули його мати.

— Саме так, — задоволене кивнув Павленко. — Саме так, — повторив вiн ущипливе, i жилочка на щоцi, яка уже перестала було сiпатися, ще раз смикнулася. — Якщо ви й виявили б на ручцi плити або на чайнику мої пальцi, то це теж не доказ. Я не раз i не два бував у Антона. Мiг коли-небудь i допомогти по господарству…