...I жодної версiї!

Дмитро Iванович не полiнувався i поїхав на Подiл. Блукаючи серед халупок Мишоловки, частина яких уже стояла без вiкон i чекала екскаватора, через що i вони самi, i подвiр'ячка їхнi, навiть присипанi снiгом, являли собою сумне видовище, вiн вбирав у себе атмосферу цього занедбаного кутка i переконувався, що, виявляється, вiн не все бачив, не все знає у своєму мiстi, в якому не тiльки прожив бiльшу частину життя, але й облазив, як йому здавалося, найглухiшi дiрки…

З коридору долетiв якийсь гомiн, голоси. Полковник удав, що прислухається до них, насправдi ж вiн прислухався до iншого голосу, який час вiд часу, iнодi у зовсiм неслушну хвилину, нагадував про себе i вже добре-таки набрид йому:

От i зараз у вухах пропищало: "Скiльки одержав би? Грiшми? Багато, дуже багато!.. Не злiчити!"

Найнеприємнiшим, у чому Коваль не хотiв собi зiзнатися, було те, що, вживаючись у обстановку, яка оточувала трагiчну подiю, стаючи на мiсце то Журавля, то Павленка, то Василя Ферапонтовича, вiн одного разу вiдчув, що теж не вiдмовився б стати винахiдником цього самого нового методу шлiфування.

"Ну, звiсно, слава, популярнiсть, свiдомiсть того, що принiс користь державi… Але ж вiн людина скромна, не шукає слави… Тодi що ж?" А тим часом писклявий голос нашiптував вiдповiдь: "Грошi!"

"Скiльки б одержав? Багато, дуже багато… Не злiчити!.."

Виходить, таки грошi?.. Але що вiн, Коваль, робив би з такими грiшми, якби раптом одержав? Вiн навiть розгубився вiд дивного для себе запитання. У нього начебто все є, i зайвi грошi йому нi до чого… Хiба тiльки у зв'язку з переїздом на нову квартиру? Ружена купила б не простенькi меблi, а рiзьбленi, румунськi, тисяч за вiсiм, вiд яких у "Будинку меблiв" вона вiдразу вiдвернулася, щоб не захоплюватися. I, звичайно, викинули б у Наталки стару «Лiру», а купили б їй щось гарне i сучасне… Ну, а iще що? Куди iще можна витратити купу грошей? Купити машину? Дачу? Йому досить було i службового транспорту, а морочитися з дачею нiколи. Хоч би вистачило часу впоратися з розшуками та дiзнанням! А коли пiде на пенсiю, знайдеться де вiдпочити i порибалити… Ага, безумовно, купив би iще Руженi розкiшну iмпортну дублянку! Адже зимове пальто у неї зовсiм витерлося, а одягати у мiстi старий кожух, в якому їздить "у поле", вона, природно, не хоче… Нi, не одну дублянку, а вiдразу двi! Їй i Наталцi…

Далi дублянок мрiї Дмитра Iвановича не сягали. Вiн не розумiв, навiщо деякi люди, ризикуючи свободою, так рвуться до великих грошей. Золото? Дiаманти? А навiщо вони? Для престижу? А кому їх показувати? Звичайно їх ховають подалi вiд стороннього ока. Милуватися наодинцi їхньою красою? Наодинцi нецiкаво. Та й вироби з добротного чеського скла не гiрше грають свiтлом. А якщо й трохи слабше, то чи варто через таку дрiбницю йти на злочин?!

Потiм Дмитро Iванович, мотнувши головою, вiдганяв марище, знову повертався у реальне життя, ставав самим собою, i вигук Василя Ферапонтовича: "У грошах? Багато, дуже багато… Не злiчити!" — у котрий раз! — втрачав свою магiчну силу i ставав звичайними словами, з'єднаними у речення, в яких крiм їхнього прямого змiсту, нiчого не було…

Голоси у коридорi затихли. Що ж, "повернемося до наших баранiв", — пригадалася полковниковi його улюблена приказка, i вiн поглянув на Варвару Олексiївну, яка незворушно чекала його дальших запитань.

Вiдповiдаючи своїм думкам, Коваль раптом без усякого переходу спитав Павленко:

— Ваш чоловiк знав, яку винагороду одержить Журавель за свiй винахiд в разi його впровадження?

Жiнка ледь-ледь змiнилася на лицi, але вiдповiла зовсiм спокiйно:

— Я нiчого не знаю про справи Журавля i його винаходи.

Коваль зазначив собi, що вiн не сказав, за який винахiд Журавель одержав би грошi. А Варвара Олексiївна не поцiкавилася. Виходить, спiвбесiдниця знає, про що йдеться! I крiм того: вiн питає про чоловiка, чи знає той, а Варвара Олексiївна має на увазi себе. Вiн задоволене гмукнув, чим здивував Павленко, бо вона не зрозумiла, чим догодила полковниковi.

— Чоловiк нiколи не говорив, над чим працює його колега, а можливо, i вiн з ким?

— Часом згадував. Але що там вони останнiм часом робили, не казав, та я й не допитувалася. У мене на носi рiчний звiт, свого клопоту вистачає.

Про винагороду, що найбiльше цiкавило Коваля, Варвара Олексiївна так нiчого i не сказала.

— Варваро Олексiївно, а чому ви не повiдомили чоловiковi про загибель Антона Iвановича? Адже вiн був не просто сусiда, а друг i досить близький.

— Так, Вячеслав мiй дуже дорожив цiєю дружбою. Але я не хотiла зiрвати йому роботу, вiн стiльки часу збирався у це вiдрядження! Та й дiзнатися про бiду встигне, чим далi вона вiдсунеться, тим легше буде йому пережити…

— А не було у них якої-небудь чвари, сутичок на грунтi службовому чи особистому?

— Нiколи! I бувало, нiде правди дiти, коли я часом критикувала сусiда, Слава й слухати не хотiв, завжди ставав на його захист. От у нас з чоловiком таки спалахували сутички через Журавля. Через те, що мiй пропадав там цiлими вечорами. Я йому казала, що нехай би вже краще зовсiм переїхав до свого приятеля. Бо що ж виходить: є в мене чоловiк i немає чоловiка, я його нiколи не бачу. Квартирант, та й годi!

Дмитро Iванович знову перебирав у пам'ятi життя Варвари Олексiївни.

Минав час, i Варя стала гарною дiвчиною. Пiсля школи спробувала вступити до полiтехнiчного iнституту, але не пройшла по конкурсу. Однак знову почала готуватися, розумiючи, що iнститут — це прямий шлях з Мишоловки у великий свiт, у бiльш влаштоване майбутнє. Але й друга спроба стати студенткою не вдалася. Тодi на «вiдмiнно» закiнчила бухгалтерськi курси i почала працювати у банно-пральному комбiнатi. Пiзнiше, потрапивши у комбiнатi пiд скорочення, влаштовувалася у рiзнi установи, але, незважаючи на працьовитiсть, нiде не уживалася i часто мiняла мiсце роботи. Нарештi опинилася у трестi зелених насаджень, як їй здавалося, надовго.

— А дванадцятого грудня вiн теж просидiв вечiр у Журавля? — спитав Коваль.

У Варвари Олексiївни подих почастiшав ледь помiтно, проте Коваль це вiдзначив. Це було те запитання, якого жiнка чекала i весь час обдумувала на нього вiдповiдь.

— У той вечiр? — У Павленко стяглися брови до перенiсся i вiдразу розбiглися на свої мiсця.

— У середу, — допомагав їй пригадати Коваль…

— Так, — вiдповiла спокiйно. — Де ж iще йому бути! Я ж кажу, вiн там днював i ночував.

— А о котрiй годинi вiн повернувся додому?

Варвара Олексiївна ледь поворухнулася на стiльцi, немов їй стало незручно сидiти. Це було друге запитання, якого вона чекала i до якого готувалася.

— Ви знаєте, товаришу полковнику, — промовила, намагаючись весь час дивитися Ковалю прямо в очi. — Я не пам'ятаю. Не звернула уваги. Для мене не iстотно було, коли прийшов, я звикла, що приходить у рiзний час, iнодi пiзно. Я тiльки накинулася на нього за те, що п'яний.

— Ну хоч приблизно.

— Слово честi — не пам'ятаю. Може, о шостiй або сьомiй…

— А не ранiше?

— Можливо, й ранiше.

— Як же це виходить, Варваро Олексiївно, адже до шостої вони ще в iнститутi?

— То, певне, був у них вiльний день.

— А у вас?

— От якраз я прийшла з роботи, ми о п'ятiй закiнчуємо. А скоро й мiй легiнь увалився.

— I вже встиг напитися?

— Встиг. Хоч на ногах iще тримався.

— А хто ще того вечора був у Журавля, не знаєте?

— Не знаю усiх, хто мiг бути. Але коханка Антона Iвановича, друкарка, певно що була.

— Нiна Барвiнок?

— Еге ж. Вона там майже щодня пропадала, немов своєї сiм'ї немає. Одне слово, гультяйка, для таких i назви є не дуже благозвучнi.

— Барвiнок пiшла вiд Журавля разом з вашим чоловiком?

— Нi, звичайно. Мiй Слава вiд таких тримається подалi.

Варвара Олексiївна не сказала: "Звiдки менi знати?!" — що було б природно. I Коваль це теж вiдзначив. Розмовляючи, вiн одночасно, як завжди, аналiзував життя людини, яка сидiла перед ним.

Iз своїм майбутнiм чоловiком Варвара Олексiївна познайомилась пiд час екзаменiв до iнституту. Обоє були засмученi невдачею Варi i, кидаючи виклик долi, вирiшили одружитися.