Страница 2 из 53
У нього й зараз поступово народжувалося почуття причетностi, немов бiда торкнулася не чужої, а близької йому людини, його сина або брата. Доля й справдi не помилувала i його рiдного брата — десантника Пiвнiчного флоту, що загинув у першi днi вiйни пiд час атаки на рiчцi Захiдна Лiца. Але то була вiйна, а зараз, у мирний час… I Дмитро Iванович зрозумiв, що не заспокоїться доти, доки не з'ясує, «що» обiрвало або «хто» обiрвав це життя! Нещасний випадок або чиясь зла воля…
В мiру того, як вiн усе дужче буде заглиблюватися у справу, новi знайомi розподiлятимуться на протилежних полюсах: для одних вiн стане людиною своєю, близькою, мало не рiдною, для iнших — страшною i ненависною.
Так вiдбувалося завжди, i вiн знав, що так станеться i цього разу. Важливо, щоб персонажi нової людської трагедiї чи, можливо, трагiкомедiї якпошвидше i без помилки за його допомогою потяглися до цих — кожний до свого — полюсiв. Спочатку, звичайно, доведеться зiбрати у своїй уявi усiх докупи i познайомитися якнайближче. Вiн не обiйдеться, так само як у мистецтвi, тiльки двома фарбами: чорною i бiлою. Кожна людина побачиться ним у своєму багатогранному єствi, але, на вiдмiну вiд художника, вiн розставить їх усiх в залежностi вiд вчинкiв на своє, точно визначене законом мiсце.
Снуючи по кiмнатi i розмiрковуючи над можливими варiантами трагiчної подiї, Дмитро Iванович раптом помiтив тiнь, що майнула за його спиною.
Вiн обернувся i помiтив довге i вузьке дзеркало, майстерно вроблене у простiнок мiж вiкном i балконними дверима, на яке вiн досi не звернув уваги. Iз дзеркала на нього дивилося власне й наче незнайоме обличчя. Обличчя це розповнiло i стало грубшим, чуприна над чолом порiдшала, натякаючи на майбутнi залисини, пiд правим вухом з'явився якийсь горбок — полковник помацав його пальцями: здається, невеличкий жировичок, а вiд очей розбiглися гусячi лапки. Тiльки зосереджений, немов вiдсутнiй, погляд, який засвiдчував напружену роботу думки, був, як завжди, його, ковалiвським.
Роки, роки!..
Полковник зiтхнув i ще раз вглядiвся у дзеркало. Та годi! Вiн не краля, щоб тривожитися ознаками осенi життя…
За свою багатолiтню практику Дмитро Iванович переконався, що стороння механiчна праця нiколи не заважає заглибленiй дiяльностi думки, що пiдсвiдомiсть весь час напружено працює, хоч би чим були зайнятi руки, хоч би що розглядали очi або вимовляв голос. Iнодi це навiть допомагає роботi думки, за асоцiацiєю зв'язуючи тi чи iншi предмети, помiчаючи не видну оку подiбнiсть речей i подiй або пiдкреслюючи їхню вiдмiннiсть…
Пiдiйшовши до книжкових полиць Коваль пробiг поглядом по корiнцях. Це були технiчнi довiдки та пiдручники, працi з машинобудування. Художньої лiтератури стояло лише кiлька розрiзнених томiв та два чи три повнi зiбрання творiв, якi, враховуючи труднощi передплати на класикiв, навряд визначали справжнi смаки господаря.
Коваль навздогад витяг одну книгу. На титульнiй сторiнцi стояв екслiбрис господаря: "Журавель А.I." Штриховий малюнок екслiбриса був вельми цiкавий. Внизу було намальовано якусь машину, лiнiйку i кронциркуль. А вгорi, у високому захмареному небi, дисонуючи з цими технiчними аксесуарами, красувався жiночий черевичок, над яким, широко розгорнувши крила, летiв журавлик. Коваль погортав книгу i поставив її на полицю.
Серед iнших записаних у протоколi огляду речей загиблого був i пухкий записник. У червонiй, пiд шкiру, обкладинцi, залишенiй Спiваком на прохання Коваля, вiн кривавою плямою лежав зараз на столi.
Закiнчивши цей перший поверховий огляд кiмнати, Дмитро Iванович узяв записник i, повернувшись у зручне крiсло, почав його гортати. Сторiнки рябiли телефонними номерами, здебiльшого установ, якимись незрозумiлими формулами, маленькими, похапцем накресленими рисунками, в яких Коваль не дуже тямив, i розкиданими по багатьох сторiнках малюнками жiночих нiжки в елегантних черевичках та чобiтках. Були й вiршi i рiзнi нотатки, якi у майбутньому ще належало вивчити.
Хоч технiчнi науки не були для Коваля "терра iнкогнiта", але технiка розвивалася i знань, яких вiн набув у юностi, тепер не вистачало. Тому, коли стикався iз технiчною загадкою, звертався до фахiвцiв-експертiв. От i зараз, розглядаючи записник, полковник подумав, що не обiйдеться без консультацiй у досвiдчених iнженерiв.
Нещодавно був вражений, прочитавши у газетi, що вченi зумiли знайти алгебраїчне розв'язання задач з розпiзнавання, зумiли змоделювати за допомогою математики такi функцiї мозку, як здатнiсть знаходити подiбнiсть, дiяти на основi iнтуїцiї i таке iнше.
Коваль знав, що людський мозок щосекунди, щомитi щось зiставляє, порiвнює, вибирає i вiдкидає з того, що людина бачить, чує, вiдчуває. I усе це вiдбувається приховано, iнтуїтивно.
Значною мiрою, часом неусвiдомлено, ця здатнiсть мозку допомагає i йому в його професiйнiй дiяльностi: побачити, зiставити, порiвняти, простягти логiчну лiнiю i викрити злочинця. Проте для полковника було зараз образливою новиною, що iнтуїцiї, як виявом особливої здатностi людського мозку зiставляти i розпiзнавати, набула i машина, що створено цiлий напрям у науцi, який за допомогою ефективних математичних алгоритмiв розвиває цю здатнiсть у машини. Йому здавалося, що на цьому закiнчується ера чисто людського iнтелекту, i його повнiстю замiнить машина, i, можливо, вiн буде останнiм могiканином, який i користується тiльки своїм досвiдом та iнтуїцiєю. Саме вiд цiєї думки було сумно i прикро.
Нi, вiн ще не був готовий передати свої функцiї, свiй досвiд, iнтуїцiю машинi i сприймати її рiшення як незаперечний висновок. Та й математика, очевидно, ще не готова повнiстю перейняти у нього здатнiсть класифiкувати людськi вчинки, вiд якої залежить та чи iнша людська доля… Його, Ковалiв, мозок ще довго служитиме людям!
Вiдiрвавшись вiд цих думок, Дмитро Iванович почав далi вивчати записник.
Поряд з телефонними номерами стояли i жiночi iмена. Чоловiчих було лише три. Двiчi повторювалося i було пiдкреслено «Келя». Повторювалося й iм'я «Нiна». Потiм Коваля зацiкавив дивний запис: «Кель-Потоцький-300». Можливо, «Потоцький» було прiзвищем якогось «Келя» чи «Колi»; запис був нерозбiрливий — полковнику згадалося, що Потоцький — горезвiсно вiдомо на Українi прiзвище колишнього польського магната. "Кель?" "Кель?" Чому йому здається знайомим це слово? Дмитро Iванович напружив пам'ять. Еге, так, здаєтеся, зветься якась футбольна команда у ФРН — «Kholn». Дивна асоцiацiя! Чи не туди веде ниточка?
Наступний запис ще бiльше здивував Коваля: "Боржок «пана»! Подзвонити в Одесу. Нагадати й Келi, дружба дружбою, а тютюнець свiй!" Виходить, «Келя» — це жiноче iм'я?!
Дмитро Iванович зробив собi виписки телефонiв тих людей, iмена або прiзвища яких повторювались, вирiшивши з ними зустрiтися i поговорити насамперед.
Полковник сидiв у шинелi, не помiчаючи, що в кiмнатi дуже холодно, i тiльки коли у пальцi зайшли зашпори, вiдклав записник, потер руки i пiдвiвся, щоб зачинити вiкно. Потiм попрямував на кухню. З такого ж широкого, з подвiйними шибками вiкна, вiдчиненого ще його колегами з опергрупи, теж тягло холодом.
Покiнчивши з цим, Дмитро Iванович полегшено зiтхнув: шлягери звучали тепер приглушено i гупання над головою нiби стихло.
Полковник iще раз обвiв поглядом маленьку, здавалося, звичайну кухню.
Проте кухня була дуже своєрiдною. Нi дверей, нi будь-якої завiси мiж нею i житловою кiмнатою! Це була квартира повоєнної забудови, коли за спрощеним, надекономним проектом дверей i не передбачалося. Декотрi господарi знаходили «шабашникiв» i навiшували якiсь дверцята, iншi затуляли отвiр в'єтнамськими завiсками з кольорових бамбукових паличок. А господар цiєї квартири, Антон Журавель, чомусь залишив перехiд з кiмнати у кухню вiдкритим, завдяки чому з кiмнати було видно частину кухнi: газову плиту i високий блакитний пенал. На стiнцi пенала красувалася велика кольорова реклама якоїсь закордонної взуттєвої фiрми: елегантнi жiночi черевички i чобiтки, закритi, вiдкритi, «лодочки» з маленькими каблучками i на високих «шпильках», чобiтки iз «змiйками» i без них, тоненькi, лiтнi i облямованi хутром, зимовi.