Страница 9 из 72
6. Чи була така планета?
(Із щоденника Оксани)
3 квітня. Миколо!.. Їй-бо, я повірила у твій бумеранг. Мабуть, дід Максим був чудовий оповідач, як більшість моряків. Мені полюбився твій мідношкірий Акачі, чорнобородий Ечука і благородний Скрябін. Шкода, що чарівний бумеранг закінчив свій політ…
Коли ми поверталися з Аскольдової могили, я попросила Миколу продовжити розповідь. Він усміхнувся і сказав:
— Мій бумеранг не любить літати туди, де вже колись побував. А втім, побачимо…
Потім несподівано прочитав:
Я спитала:
— Чиї це вірші, Миколо?..
— Не знаю, — сказав він. — Просто запам'яталися ці рядки…
І одразу ж заговорив про інше. Він певен, що в розповідях діда Максима і Вольф, і Біловолосий бог не були вигадкою…
5 квітня. Мені здається, що цієї весни я потрапила в якийсь зачарований світ… Ходжу по місту, придивляюсь до людей і намагаюся зрозуміти, про що вони думають. Здебільшого думки їхні зайняті практичними потребами. Вони підхоплюють людину, крутять у своєму вирі — і як важко буває піднятися над цим шумовинням, над самим собою, щоб осягнути світ у всій його складності, з його минулим і майбутнім!..
Життя кидає нам стільки запитань, що ми не встигаємо їх обговорювати. От, скажімо, питання про походження людини…
На початку нашого століття в науці панував погляд, що людство з'явилося на Землі кілька десятків тисячоліть тому. Великий американський астроном Симон Ньюкомб писав: «Мабуть, уже мільйони років Земля рухається по своїй орбіті. Люди ж населяють її, треба гадати, ненабагато довше 10 000 років».
Протягом останнього півстоліття ми відсовували свою появу все далі й далі у глибину віків. Робилося це поступово: спершу на кілька десятків тисячоліть, потім на цілу сотню…
Усе пояснювалось поважними причинами: якщо людина існує дуже давно, чому ж так пізно почала виникати цивілізація? Які чинники стояли їй на перешкоді? Скільки тисячоліть мусило тривати наше дитинство?.. Адже тут повинні існувати свої закономірності.
А нещодавно доведено, що людина була вже людиною (не мавпою!) близько двох мільйонів років тому! І вона вже тоді володіла кам'яною зброєю, користувалася вогнем…
О матусю моя рідна! Як про це сказати?.. Мені здається, що я жила вічно. Так, так!.. Я прожила всі оті два мільйони років і завжди була людиною…
Це відкриття упало, мов серед літа сніг на голову. Ні, не впало — воно вибухнуло!.. Воно у вересні 1962 року зібрало всіх палеонтологів до Рима — на світовий конгрес. І всі вони змушені були погодитись: людина, знайдена доктором Льюїсом Ліком в Африці, жила один мільйон сімсот п'ятдесят тисяч років тому! І її кам'яна зброя, і обпалені на вогнищі кістки тварин — усе це мало такий самий вік… Палеонтологи змушували відомих фізиків десятки разів перевіряти свої атомні хронометри. Але кожен шматочок речовини, взятий окремо, на різних калієво-аргонних хронометрах показував те ж саме число: 1 750 000…
Тепер ми знаємо свій вік: нам не десятки тисяч, а мільйони років! Як же тут не повірити у Біловолосого?..
До речі, що таке обов'язковий німб навколо голови християнських святих? Хіба це не підсвідомий виплеск людської памяті про «бога», який ходив у скафандрі? Хіба наш київський костьол не нагадує ракету, що своїми гострими верхівками націлена в зоряне небо?..
…В кімнату подзвонили. Невже повернулась мама? А я й досі не бігала в кулінарію…
6 квітня. Розмову про німб і шолом скафандра ми закінчили з Миколою у Софійському соборі. Оглядали напівстерті фрески тисячолітньої давнини, наївну «діаграму» Ярослава Мудрого… Справді, його сини й доньки вишикувались на фресках, мов дві діаграми, — по обидва боки церковного залу… Від найменшого до найстаршого…
Я довго вдивлялася в контури їхніх голів і в їхні… «скафандри»! Слово честі, кожен із них — «космонавт»!.. Здається, люди в старовину ділили себе на тих, хто має право зайти в «ракету» й полетіти в зоряне небо і хто не має такого права. Звісно, право на персональний «скафандр» забирали собі ті, у чиїх руках влада. Вони й поселились у кам'яній «ракеті» — у вигляді малюнків на стінах… Мабуть, щось подібне люди спостерігали колись у житті, а через сотні поколінь зробили це своєю релігією…
Хіба мавпа знає, навіщо людям потрібні окуляри? Вона просто тягне їх на себе, бо так робить людина…
Вийшовши із собору, ми блукали по Володимирській гірці. Микола справді одержимий! Я дивилася на бруньки, що ось-ось викинуть перші листочки, а він нічого не помічав. Наштовхувався на людей, розгублено вибачався… А може, я й люблю його саме за цю прекрасну одержимість?..
Ще й досі нас вражає дивовижна непослідовність у виникненні наук. Як могло статися, що найпершою наукою земного людства виявилась найважча, найзагадковіша з усіх — астрономія? Дехто пояснює це практичними потребами. А хіба в розвитку фізики менше потреби?..
Єгипетські жерці були широко обізнані на астрономії. Так само добре знали цю науку жерці майя. Календар майя починається близько дванадцяти тисяч років тому. І хоч це може видатися неймовірним, але вчені визнають, що їхній календар був точніший від сучасного. Вони знали будову сонячної системи, вміли передбачати сонячні затемнення.
Микола звернув мою увагу на разючі факти: виявляється, єгипетський календар і календар майя починаються з того ж самого року. І це майже дванадцять тисячоліть тому!.. А піраміди в Мексіці є ніби зліпком з єгипетських пірамід!..
Є ще багато фактів, які свідчать, що і єгиптяни, і майя, незважаючи на те, що їх розмежовує океан, мали колись спільну батьківщину — Атлантиду. Їхній календар починається однією датою через те, що на нових землях (після загибелі Атлантиди) вони почали нове літочислення. Час загибелі Атлантиди, визначений Платоном, майже точно відповідає цій даті… Але Атлантида — це не космоісторична тема: тут може впоратися звичайна історія. Про Атлантиду написано тисячі книжок, зібрано безліч доказів, але й досі чомусь атланти перебувають поза межами історії. Дивно, дуже дивно!..
…Я справді перетворююсь на Миколиного секретаря. Тільки встигай записувати! Як він уміє захоплюватись і захоплювати інших! Незабаром його лекція у нашому гуртку. Він дуже хвилюється… А Вітька Чорний весь час нам заважає. Йому, мабуть, не подобається, що ми товчемося в їхній кімнаті. Так би й сказав!..
…Миколо! Розкажи мені казку. Про Ечуку, про Акачі… І хай нас удвох понесе твій чарівний бумеранг кудись далеко-далеко… В таку несходиму далечінь, яка вимірюється лише бігом сонячного променя…
18 квітня. Що це має означати?.. Сьогодні мене викликав секретар комсомольського комітету Дмитро Сидорук і запитав:
— Оксано, ти володієш стенографією?
— Трохи…
— Комітет доручає собі записати лекцію Нечипорука. І не тільки комітет… Мирон Якович просить особисто.
Мене приголомшила ця несподівана увага.
— А що сталося?..
— Поки що нічого, — відповів Дмитро. — Нам потрібна стенограма.
Миколі я про це нічого не сказала. Не хочу ного хвилювати.
21 квітня. Оце справді подія!.. Прийшов сам декан. І комсомольський комітет у повному складі. А студентська братія, мабуть, прочула, що тут відбувається щось сенсаційне, бо весь гуртожиток зібрався біля двадцять четвертої кімнати. Довелось перейти у ленінський куток… У чому полягала сенсація, мені стало зрозуміло тільки сьогодні, коли я принесла Дмитрові стенограму.