Чарівний бумеранг

Чорні цятки поки що летіли з тією швидкістю, що й мандрівники. На відстані двадцяти тисяч шу жуго карників не могли завдати ніякої шкоди. Та колись доведеться ж припинити цей політ! А карники, безперечно, не відстануть…

Микола ухвалив собі прийняти нерівний бій. Успіх бою залежав від того, чиї жуго потужніші. Якби з'ясувалося, що жуго мандрівників кидали смертельне проміння хоча б на півсотні шу далі, ніж жуго карників, тоді спритність і точний розрахунок могли б забезпечити перемогу. Микола викликав Чаміно:

— Приймаємо бій!..

— Ні в якому разі! — вигукнув Чаміно. — Веди їх за собою. Якомога ближче!..

Микола спробував пояснити, якою небезпекою це загрожує надалі, але Чаміно повторив наказ Штабу: триматися на тій самій відстані, летіти так, мовби нічого не сталося.

Шахо, припасовані до грудей мандрівників, тремтіли від напруження, вітер здавався якоюсь густою, щільною масою — такий дужий був його зустрічний опір і безперервний посвист.

Чорні цятки не відставали. Навпаки, почали помітно збільшуватись, уже можна було розпізнати людські постаті. Микола бачив, що треба негайно приймати бій, інакше весь загін буде знищено. Він знову викликав Чаміно.

— Даю бій!.. Карники дуже близько.

— На відстані п'ятнадцяти тисяч шу, — відповів Чаміно. — Штаб дуже просить утриматись від бою.

Та ось крижаний океан закінчився, почалася хвиляста снігова рівнина. Треба було спускатися вниз і стежити за приладом, який мав привести їх до печери Лашуре.

Микола не розумів рішення Штабу. Мало того, що викриються їхні польоти над океаном, карники довідаються навіть про таємничу печеру. В цю мить він не думав про власне життя. Але життя дев'ятнадцяти юнаків було також під загрозою, і Микола втретє викликав Чаміно.

— Ідіть на зниження, — так спокійно відповів Чаміно, неначе загонові ніщо не загрожувало.

В ту ж мить Микола втратив координацію рухів, його мовби подолав тяжкий сон. Він спускався все нижче й нижче, але вела його не власна воля, а чиясь чужа, страшна своєю нездоланною владою над кожним рухом.

Щось жевріло у його свідомості, виникали якісь картини, але вони ніяк не нагадувати Фаетон. Так, так, це знов була Земля! Ось він іде по високих тропічних травах до колонії Ечуки-батька, назустріч йому вибігає шоколадний Алочі. Хлопець кричить щось веселе, розмахує бумерангом. Мабуть, хоче розказати, як він убив ведмедицю, убив без допомоги Миколиного циліндрика.

Потім невідомо звідки взявся Рагуші, підступив до Миколи. Із-за його трикутної постаті виглянула заплакана Лоча. Вона відштовхнула Рагуші, підбігла до Миколи, впала йому на груди.

— Акачі! Любий мій!.. Я так за тебе боялася…

Та що це значить? Ніякого Рагуші немає. Немає ні зелених тропічних велетнів, ні високих трав. Навколо снігова рівнина, в руці у Миколи затиснута невеличка коробочка — така сама, як під час експерименту Чаміно в їхньому саду. Лоча справді припала головою до його грудей, по її щоках котяться сльози радості. А поруч стоїть, усміхається Лашуре.

— От бачиш, — каже Лашуре, — усе гаразд. Дуже добре, що тобі вдалося заманити їх так близько. Потужність нашої станції поки що невелика.

Про яку станцію він говорить?.. Тим часом Лоча випросталась, і білий плащ рвійно затріпотів на ній. Микола оглянувся й побачив дивну картину.

Тридцять карників у чорних плащах, вишикувавшись у колону по троє, німо стояли на відстані кількох шу. Хуга сніговими батогами шмагала їх по змертвілих щоках, але в них не ворушилися навіть повіки. Тридцять жуго і стільки ж потужних шахо лежали біля ніг передньої трійці.

Страшно було дивитись на цих манекенів. Час від часу якась сила змушувала їх рухатись — тридцять ніг одночасно підіймались і опускались, мовби то була одна спільна нога.

Ліворуч від них Микола побачив таку ж саму колону юнаків-проповідників.

Лашуре винувато промовив:

— Нічого не вдієш. Наша станція поки що не розуміє, хто друг, а хто ворог.

Одразу ж після цих слів обидві колони знялись у повітря. Карники полетіли туди, де мав бути крижаний вхід до кімнати Лашуре, а молоді мандрівники — у напрямі таємної печери. Микола, попрощавшись із Лочею, догнав їх, відчинив отвір, і юнаки, дотримуючись дивовижного порядку, якого не могло бути без втручання таємничих хвиль, спустилися в темні лабіринти кладовища.

Тільки тут невідома сила втратила над ними владу, і хлопці в темряві почали обмацувати один одного, не розуміючи, що з ними сталося і де вони зараз перебувають. Микола як міг заспокоював, але страх перед невідомим, хоч і рятівним, ще довго не покидав їх. Усі добре пам'ятали, що ледве не загинули над океаном. Хто ж їх урятував? Який чаклун переніс їх, живих і неушкоджених, до рідних лабіринтів?..

Микола догадувався, що то був апарат, винайдений Чаміно, але й він не міг уявити, як Чаміно вдалося поширити його дію на таку велику відстань.

Проходячи по людних печерах, вони чули одні й ті самі розмови: що це було? Чому всі люди одночасно опинилися в якомусь страхітливому сні? Хтось блукав по печерах мов сновида, а хтось відчув, що в нього мимоволі підіймаються руки, неприродно ворушаться пальці, якась сила кудись штовхає — на стіни печери, у переходи і виходи, на площі.

Микола ще раз запевнив юнаків, що з ними нічого незвичайного не сталося — просто нервове потрясіння, яке нерідко трапляється з людьми під час великого психічного напруження.

Передавши мандрівників дядькові Гашо, який таємниче усміхався (йому теж довелось пережити сеанс сомнамбулізму, але він уже зв'язався зі Штабом і був добре про це поінформований), Микола повернувся на кладовище, піднявся на поверхню і незабаром з'явився у Штабі повстанців.

Чаміно зустрів його радісними обіймами, але на його обличчі можна було помітити заклопотаність.

— Ще рано радіти, — сказав він. — Межа дії нашої станції — п'ятдесят тисяч шу. Якби не твоя витримка, Акачі, могла б статись дуже велика неприємність. Ти не уявляєш, як ми хвилювались! Увесь Штаб сидів біля стіни горизонтів.

— Де карники? — запитав Микола.

Чаміно повів його до великої кімнати, що містилася за кілька переходів від Штабу. Дехто з карників лежав у ліжку, інші сиділи попід стінами, безтямно озираючи кутки кімнати, що стала їхньою в'язницею.

Впізнавши Чаміно, карники посхоплювались на ноги. Усі вони жили у столиці, колись непогано знали Чаміно і його батька. Миколу ніхто з них не впізнав, бо карникам не могло спасти на думку, що син біловолосого радника може раптом опинитись на Фаетоні. Та й часу минуло дуже багато — близько семи обертів. А Чаміно ще недавно бував у столиці. Любив спорт, розваги, мандри, часто літав за місто, інколи разом із сестрою. Польоти над планетою були улюбленим спортом молодих фаетонців і не викликали підозри.

Лише тепер дехто із карників зрозумів, куди літав Чаміно і де він останнім часом зник. Один із них, найстарший за віком, одразу ж упав на коліна і гугняво заскиглив:

— Чаміно! Великий сину наймудрішого серед мудрих! Зглянься на мою старість… Клянусь Єдиним Безсмертним, не я вбив твого батька. Я розповім… Усе тобі розповім…

— Устань! — суворо наказав Чаміно. — Розповідай…

Але те, що розповів карник, майже нічого не пояснило.

Було це так. Жрець, якого охороняв карник, спустився в лабораторію радника Шако. Охоронець помітив, що жрець чимось дуже наляканий, ніби там, у лабораторії, на нього чатувала неминуча смерть.

Вони зайшли в якусь кімнату. Світилася стіна горизонтів. Охоронець побачив на ній дивні, мовби не з нашого світу обличчя. Жрець, трохи отямившись, наказав вимкнути струм. Стіна горизонтів згасла. Змовкло гудіння в апаратах.

І тоді жрець сказав:

— Оце й усе… Хай тепер живе на Юпітері.

А через деякий час вони відчинили кімнату, в якій лежав радник Шако. Він був мертвий…

— Я тільки виконував, — шепотів карник.

— Мовчи! Тобі ніщо не загрожує. Я зневажаю помсту, вона не гідна людини. Всі ви — наші полонені. Ніхто вас не зачепить пальцем, їжею будете забезпечені. А воля… Визволиться народ — тоді побачимо…