Страница 6 из 72
— Де ми? Капітан знає про дуель?..
— Мовчи, тобі не можна розмовляти. Федір Іванович нічого не знає.
Скрябін болісно ворухнув головою. Очі його спинилися на вогнищі і на жінках, які готували вечерю.
— Та-ак, розумію…
З іншого кутка Миколка почув шепіт пана Вольфа:
— Мальчік, я імель візіт Петербург. Я іст грос учоний. Мєня прінімаль русіше імператор. Я буду пісаль імператору. Он сделай тебя маленькій, умний паж…
Миколка не вважав за потрібне доводити «великому вченому», що його аж ніяк не приваблює ця несподівана можливість.
У той вечір почалося велике свято: Акачі вступав до кола молодих людей. До цього хлопчики старшого віку готуються по кілька років, їм завдають глибоких ран, змушують стрибати з високих евкаліптів, кидатись із гранітних скель у піну шалених водоспадів. За тим, хто не витримує цих випробувань і гине, не жаліють навіть власні батьки: все одно з нього не було б доброго воїна. А той, хто лишається живий, дістає право носити на своєму тілі найпочесніші прикраси — бугристі рубці поперек грудей. Рубці із власної шкіри.
Такі рубці Акачі вже мав на грудях. Вони були ще свіжі, очевидно, недавно загоїлись. Миколка, провівши пальцями по рубцях Акачі, спитав:
— Дуже боліло? Правда?..
Акачі відкрив у посмішці міцні білі зуби:
— Воїнові Благородного Какаду не може бути боляче.
Миколка збагнув: какаду, яскравий червоногрудий птах, — тотем племені Ечуки.
Хлопець уже не дивувався, що розуміє мову Акачі: чари дідусевого бумеранга…
Свято триватиме чотирнадцять днів. Потім Акачі здобуде право обрати собі дружину. А коли вона народить йому сина і син також стане дорослим воїном, Акачі увійде до почесного кола старих людей.
Миколці дуже хотілося побути на цьому святі, але Володимирові стало гірше. Хлопець повернувся в курінь. Крім них, у таборі зосталися тільки жінки й діти — їм заборонялося брати участь у святі. Та ще стояв вартовий…
Усі чоловіки рушили на вершину крутого пагорба, де вже палахкотіли вогнища. Звідти долинали пісні, зойки, войовничі вигуки. Володимир заснув. Миколка хотів був вилізти з куреня, але почув голос Вольфа:
— Мальчік, завтра чорний брюх мєня с'єдал. Я імель грос тайна. Ти должен мєня спасай.
Вольф лежав у кутку, туго сповитий сирицею. Вартовий час від часу підходив до нього. Мабуть, саме заради Вольфа його приставили до куреня.
— Таємниця? — перепитав Миколка. — Яка у вас таємниця?
— Зто нужен всєм люді. Зто єсть большой наука.
Коли вартовий вийшов, Миколка розстебнув комір Вольфа, заліз рукою під сорочку. Намацавши твердий, у кілька разів згорнутий папір, він дістав його, вибрався з куреня і у світлі вогнищ здивовано розглянув малюнок, зроблений вугільним олівцем. Хитра бестія цей Вольф! І навіщо ото морочити голову? Подумаєш, який шедевр!.. Та коли Миколка повернув цей малюнок Вольфу, той залопотів дикою мішаниною із російських та німецьких слів:
— Мальчік не єсть понімай. Мальчік єсть глупий…
Вольф почав пояснювати, що це не його малюнок: він, Вольф, зробив лише точну копію з малюнка, знайденого в печері. Цій знахідці може позаздрити будь-який антрополог. Якби прославлений Джемс Кук знав, що в печерах північно-східної Австралії є такий малюнок, він би заради нього рушив у четверту експедицію. Знайдене Куком у печерах острова Танни зображення первісного туземця не можна й порівняти з оцим, австралійським. Гер Вольф переконаний, що в австралійському малюнку схована одна з найбільших таємниць людства. Хай хлопчик придивиться до очей людини, зображеної на малюнку, до рис її обличчя. Хіба ця людина хоч трохи скидається на кого-небудь із сучасних австралійських дикунів? О ні! Це тип людини, у якої розумовий розвиток давно взяв верх над розвитком плоті. Навіть серед культурних народів рідко зустрічаються люди з такими яскравими рисами високої інтелектуальності. На малюнку, що його знайшов Джемс Кук, також були помітні ці риси, але значно меншою мірою. Європейські народознавці були вражені знахідкою Кука. Та про неї швидко забули. А те, що знайшов він, гер Вольф, сколихне весь науковий світ. Хай хлопчик зверне увагу на очі. Хіба тепер можна де-небудь побачити такі великі очі? Очевидно, людина прийшла звідти, де сонця так мало, що її очі мусили значно посилювати його світло. Отже, ця людина — не корінний австралієць. Тоді хто ж вона така? Звідки сюди прийшла? Адже Австралія завжди була відрізана од інших материків. Про це свідчать її фауна і флора. І взагалі, звідки взялися в Австралії люди? Переселилися з півночі? Але ж австралійці ще й досі не знають мореплавства!.. Крім того, австралоїдний тип людини не схожий ні на які інші раси. Гер Вольф дослідив це на сотнях черепів.
Гадати, що доісторичний художник створив образ фантастичної людини, немає жодних підстав. Малюнок виконано в реалістичній манері, з великою майстерністю. Якість фарби свідчить про те, що художник знав таємниці фарб, що потім були втрачені людством. По нашаруваннях пізніших епох гер Вольф установив, що малюнок цей зроблено багато тисяч років тому. Печера була завалена, гер Вольф розшукав її випадково…
Як же вони виникли — австралійські племена? Це таки загадка! Надзвичайно цікава загадка!..
Та Миколка не повірив Вольфу. Йому кортіло туди — на свято…
Коли він прибіг на вершину пагорба, там, на майданчику, горіло кілька вогнищ. Напівголі тіла воїнів, освітлені полум'ям, здавалися викуваними із червоної міді. Миколка спробував розшукати серед воїнів Акачі. Та це виявилось неможливим. Юнаки нічим не відрізнялися один від одного — ні пружними тілами, ні обличчями.
Скінчився танець, почалися бойові змагання. Юнаки, поділившись на два табори, розійшлися на протилежні боки широкої долини. Наступ розпочали ті, що стояли праворуч. Вони бігли, падали в траву, знов підводились, метаючи списи та бумеранги. Зброя, мабуть, була затуплена. Ніхто не звертав уваги на подряпини. Та ось воїни, які спершу оборонялися, дружно піднялися й пішли на зближення. Попереду, спритно ухиляючись від списів і бумерангів, біг стрункий прудконогий воїн. Вогнища спалахнули яскравіше, і Миколка впізнав Акачі. Так, це він очолював табір, що з войовничою відчайдушністю перейшов у наступ.
Хоч списи були не дуже гострі, але металися на повну силу… І їх стільки свистіло над головою Акачі, що Миколчине серце несамовито закалатало в грудях: він злякався за свого червоно-мідного побратима.
На вершині пагорба, в центрі широкого майданчика-каварри, Миколка побачив могутню постать Ечуки. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і пильно стежив за кожним рухом сина. Густе, хвилясте волосся і така ж борода робили його схожим на лева; багрянисте вилискували бугристі плечі. Поруч нього так само спокійно стояли інші старі воїни. Миколка чув і розумів їхню мову. Розумів навіть краще, ніж розповідь Вольфа.
— О, відважний воїне Благородного Какаду, — звернувся один із старих воїнів до Ечуки. — Твій третій син також довів, що має право носити вісім рубців на грудях.
— Я б хотів, щоб він завоював право на десять, — дужим голосом відповів Ечука. — Якщо сини племені Благородного Какаду будуть незграбні, мов качконіс, і довірливі, мов довгоногий ему, через кілька обертів неба від нас не лишиться ані душі. Усіх нас повбивають блискавиці білих динго, а кістки догризуть їхні вівчарки. Тож нехай краще загине з десяток наших синів у таких боях, ніж станеться те, що на Холодному острові.
Миколці хотілося підійти до велетня й розпитати про Холодний острів і про те, що саме там сталось. Але він знав, що його тубільним ровесникам заборонено з'являтися на каваррі.
Незабаром військові вправи скінчились, і воїни почали сходитися на святкову вечерю. Прийшов і Акачі, оточений молодими воїнами. На правому плечі в юнака кривавилася глибока рана, але обличчя було святкове й урочисте. Сміючись і жартуючи, він час від часу набирав у жменю землі і натоптував рану, тамуючи кров. Помітивши Миколку, Акачі підійшов до нього.
— О, мій Білий Брате! Як добре, що ти прийшов! Вечерятимеш зі мною.