Страница 62 из 63
Розділ дев'ятнадцятий
ОСТАННІ МИЛІ
Було перше травня, коли двоє подорожніх досягли нарешті долини Рівенделл, де стояв Останній (чи то Перший?) затишний дім. І цього разу вечоріло, коненята були зморені, особливо те, що везло поклажу, та й чарівник із гобітом жадали спочинку. З'їжджаючи вниз крутою стежкою, Більбо почув, як ельфи співають поміж дерев, от ніби співали безперестанку, відколи він вирушив звідсіля. Як тільки вершники поїхали через долішні галявинки, довкола них залунала пісня, дуже схожа на ту, що її вони чули майже рік тому. Слова були десь такі:
Тоді ельфи Рівенделлу повиходили на стежку і, привітавши чарівника з гобітом, провели їх до Елрондового дому. Там їх зустріли дуже тепло, і чимало цікавих вух бажало того вечора почути оповідь про їхні пригоди. Розповідав Гандальф, тому що Більбо принишк і став сонливий. Більшу частину оповіді він знав, бо сам був там дійовою особою, і чимало тих подій переповів Гандальфові по дорозі та в Беорновім домі. Але час від часу Більбо розплющував одне око й дослухався — коли чарівник розповідав щось таке, чого він іще не знав.
Таким чином гобіт довідався, куди їздив Гандальф, — почув, як чарівник розповідав про це Елрондові. З'ясувалося, що Гандальф був на великій раді білих чарівників, майстрів чарівного знання і доброчинної магії, і вони нарешті прогнали Некромансера з його твердині на півдні Чорного лісу.
— Небагато мине часу, — казав Гандальф, — і Чорний ліс посвітлішає, очистившись від тої нечисті. На довгі віки північний світ позбувся жахливого чаклуна. Шкода тільки, що ми не змогли прогнати його взагалі зі світу!
— Це було б і справді добре, — погодився Елронд, — та боюся, що цього не станеться ні в наш вік, ні в багато пізніших віків.
Коли скінчилася оповідь про велику пригоду, почалися інші оповіді, інші історії: і про давні події, і про нові з'явиська, і про те, чого ніколи й не бувало, — аж поки гобітова голівонька впала йому на груди й він солодко захропів у куточку.
Прокинувся Більбо в білій постелі; у відчинене вікно сяяв місяць. А під самісіньким вікном, на березі річки, дзвінкими, чистими голосами співали ельфи.
— Гей, веселе плем'я! — гукнув Більбо, виглядаючи у вікно. — Котра година за місяцем? Своєю колисковою ви б і п'яного гобліна розбудили! І все ж я вам дякую.
— А ти своїм хропінням розбудив би і кам'яного дракона — і все ж ми тобі дякуємо! — сміючись, відповіли ельфи. — Скоро світанок, а ти спиш від самого вечора. Назавтра ти, може, й вилікуєшся від утоми.
— Невеличкий сон в Елрондовім домі — це великі ліки! — заявив гобіт. — Але тих ліків я хотів би прийняти якнайбільше. Ще раз на добраніч, милі друзі!
І, знову залізши в постіль, проспав до пізнього ранку.
Втома й справді скоро покинула його в тім домі. З раннього ранку й до пізнього вечора він жартував і танцював з ельфами Рівенделлу. Але нині навіть такий чудовий куточок не міг затримати його надовго, бо всякчас він думав про свою домівку. Отож через тиждень він попрощався з Елрондом, давши йому такі невеличкі подаруночки, які господар згоден був прийняти, і разом з Гандальфом рушив далі.
Тільки виїхали з долини, як небо попереду на заході потьмяніло й вітер з дощем ударили їм в обличчя.
— Веселенький мені травень! — вигукнув Більбо. — Але ми повернулися спиною до пригод і легенд, бо вертаємося додому. Цей дощ начебто вже смакує домівкою.
— Дорога ще далека, — зауважив Гандальф.
— Але це остання дорога, — відказав Більбо.
Доїхали до річки, що позначала межу Дикого краю, і до броду під крутим берегом, про який ви, мабуть, пам'ятаєте. Річка стала повновода — від талої весняної води та від цілоденного дощу, але якось переправилися і, дарма що вже поночіло, поїхали вперед, не зупиняючись, бо це ж були останні милі їхньої мандрівки. А зворотна мандрівка нині дуже скидалася на ту, торішню, хіба що товариства було менше й менше балачки; а ще ж цього разу не було ніяких тролів. На кожному закруті дороги Більбо пригадував, що вони робили та що казали рік тому (йому ж видавалося, ніби минуло цілих десять років); тож, звісно, він швидко впізнав місце, де їхній поні був упав у річку, а вони звернули вбік і вскочили в препогану пригоду з Томом, Бертом і Вільямом.
Недалеко від дороги чарівник із гобітом відкопали тролівське золото — воно так і лежало, ніким не знайдене й неторкане, де його зарито.
— Мені того, що маю, стане, поки мого віку, — сказав Більбо чарівникові. — А це, Гандальфе, краще ви заберіть собі. Гадаю, ви знайдете йому добрий вжиток.
— Авжеж, знайду! — погодився чарівник. — Але ми це золото поділимо, і поділимо порівну. Може статися, в тебе виникнуть такі потреби, яких ти й не сподівався.
Отож вони пересипали золото в мішки й повантажили на поні, яким це зовсім не сподобалося. Тепер вони верстали путь не так швидко, адже здебільшого мусили йти пішки. Але довкола буяла зелень, і так приємно було йти по травиці! Більбо лише втирав обличчя червоним шовковим носовичком (не своїм власним, бо всі десь погубилися, а позиченим у Елронда), — прийшов уже червень, приніс жарке літо.
Але, як усе на світі має свій кінець, навіть оця історія, так настав нарешті й той день, коли перед двома подорожніми відкрилася місцевість, де Більбо народився і виріс, де знав кожне дерево, кожен закрут як свої п'ять пальців. Вийшовши на узвишшя, звідки завидніла віддалік його рідна Гора, гобіт несподівано став і проказав: