Страница 23 из 63
Тут вони урвали спів і загукали:
— А киш, пташечки! Летіть собі, якщо можете! Злазьте, пташечки, додолу, а то підсмажитеся у своїх гніздечках! Защебечіть, пташечки, защебечіть! Чому ж ви не щебечете?
- Ідіть собі, хлоп'ята! — гукнув їм у відповідь Гандальф. — Тепер не пора, щоб птахи вили гнізда. А поганих хлоп'ят, що граються з вогнем, за те карають.
Він сказав це, щоб подратувати гоблінів і показати, що не боїться їх. Звісно ж, він боявся, хоч і був чарівник. Та поторочі не звернули на його слова ніякої уваги й заспівали нової:
І водночас із тим «та ой-я гей!» полум'я стрибнуло під Гандальфове дерево. За мить воно вже було й під іншими деревами. Спалахнула кора, затріскотіли нижні гілки.
Тоді Гандальф виліз на вершечок своєї сосни. Чарівник наготувався скочити з тієї висоти вниз, поміж гоблінські списи, і враз його патериця спалахнула, мов блискавка небаченої величі. Так він би й загинув, хоч і знищив би при цьому чимало ворогів, упавши на них згори громовицею. Але він так і не стрибнув.
Цієї самої миті згори до чарівника шугнув повелитель орлів і, схопивши його своїми пазурами, зник у темряві.
Гобліни завили з подиву й досади. Гандальф щось сказав повелителю орлів, і той голосно крикнув. Його товариші вернулися назад і шугнули донизу, мов величезні чорні тіні. Вовки заскиглили, заскреготали зубами; гобліни заревли, затупотіли люто, даремно шпурляючи в повітря свої важкі списи. Орли налетіли на них; чорна навала могутніх крил прибила їх до землі. Дехто з гоблінів кинувся тікати. Орлині пазури роздирали обличчя лихим створінням. У цей же час інші птахи підлетіли до верхівок дерев і похапали гномів, що видерлися на самісінькі вершечки.
Бідолашного Злоткінса замалим знову не покинули самого. Він тільки встиг учепитися за ноги Дорі, якого забрали останнього; і понеслися гном із гобітом угору понад пожежу і метушню. Більбо гойдався туди-сюди в повітрі, відчуваючи, що йому от-от повідриваються руки.
А далеко внизу гобліни й вовки розбігалися скрізь по лісі. Кілька орлів досі ширяли над бойовищем. Раптом язики полум'я скочили на найвищі гілки дерев. З низу до верху спалахнули дерева тріскотливим полум'ям, закуріли димом; навсібіч сипонули іскри. Добре, що Більбо не став чекати «свого» орла!
Скоро вогонь унизу ледь мрів — мов мерехтлива іскринка на чорній підлозі. Вони були вже високо-високо в небі, здіймаючись ще вище широкими сягнистими колами. Більбо той політ запам'ятав навіки — як він летів, учепившись за ноги Дорі.
— Ой рученьки, мої рученьки! — стогнав він; але Дорі тільки нарікав:- Ой мої ніженьки, бідолашні мої ніженьки!
Навіть за добрих часів гобіт не терпів висоти — від неї в нього голова йшла обертом. Він мінився на виду, тільки заглянувши за край невисокої кручі; не любив лазити по драбині, не кажучи вже про дерева (досі ж бо йому не доводилося втікати від вовків). То можете собі уявити, як нині наморочилася йому голова, коли він зважувався глянути туди, де теліпалися його ноги й де відкривалися широкі темні простори, позначені то тут, то там місячними відблисками: на струмку в долині, на ребрі скельної стіни.
Білі вершини гір дедалі ближчали до рятованих утікачів; із чорноти стриміли залиті місячним сяйвом шпилі скель. Хоч стояло літо, на цій висоті було вельми холодно. Більбо заплющив очі й подумав: «Чи витримаю я ще хоч трохи?» Йому стало млосно.
Політ закінчився дуже вчасно для гобіта: ще б мить — і його пальці розчепилися б. Задихаючись,
він випустив ноги Дорі й повалився на грубу площинку, де було орлине гніздо. Він лежав, неспроможний і слова мовити, а в голові плуталася мішанина думок: подив, що врятувався від вогню, і страх — коли б не зсунутися з того вузького прискалка в глибоку чорноту з одного чи з другого боку. Після всіх жахливих пригод останніх трьох днів та ще майже нічого не ївши, почувався він якось дуже химерно й сам здивувався словам, що вирвалися йому з вуст:
— Отепер я знаю, як воно тому шматкові шинки, коли його раптом підчеплять виделкою із сковорідки й покладуть назад на поличку!
— Нічого ти не знаєш, — почув він голос Дорі,- адже шинка знає, що вона рано чи пізно опиниться знов на сковорідці, а треба сподіватися, з нами такого не буде. Та й орли ніякі не виделки!
— Авжеж, ні! Вони зовсім не схожі на веселки — на виделки тобто, — відказав Більбо, сідаючи й тривожно поглядаючи на орла, що сидів поруч. Чи не наговорив він ще якихось дурниць і чи не подумає орел, що він — нечема? Адже з орлом не можна бути нечемним, надто коли ти маленький гобіт і ночуєш у його гнізді!
Та орел тільки гострив дзьоба об камінь і перебирав своє пір'я, не звертаючи уваги на розмову гостей.
Незабаром підлетів інший орел.
— Повелитель наказує тобі перенести полонених на Великий Залом, — прокричав посланець і полетів геть.
Господар схопив Дорі у свої пазурі й зник з ним у пітьмі, залишивши гобіта зовсім самого. А в того тільки й зосталося снаги подумати, що мав на увазі посланець, сказавши «полонені». Йому ввижалося, що ось зараз настане черга, і його, мов дикого кроля, орли роздеруть собі на вечерю.
Орел повернувся, схопив Злоткінса за плащик і злетів у повітря. Цього разу політ був зовсім короткий. Дуже скоро тремтячий від страху гобіт опинився на широкому заломі високої гори. Знизу туди не вела жодна стежка — на залом можна було тільки залетіти; і вниз не можна було спуститися, хіба стрибнути в безодню. Решта всі були вже там — сиділи, спершись об кам'яну стіну. Повелитель орлів теж був там; він розмовляв з Гандальфом.
Скидалося на те, що, може-таки, гобіта не з'їдять. З'ясувалося, що чарівник і орлиний ватажок трохи знайомі, ба навіть приятелі. Колись Гандальф, що часто бував у цих горах, зробив орлам послугу: вилікував їхнього ватажка, якого поранили стрілою. Тож «полонені» означало «полонені, відбиті в гоблінів» і не більш, тобто не «бранці орлів». Прислухавшись до Гандальфової мови, Більбо збагнув, що оце вже нарешті вони й справді втечуть із цих страхітливих гір. Чарівник саме обговорював з Великим Орлом, як би перенести гномів, гобіта і його самого далеко через рівнини й посадити їх так, щоб позаду лишилась чимала частина їхньої дороги.
Та повелитель орлів не згоджувався перенести їх близько до людських осель.
— Люди почнуть стріляти в нас зі своїх великих луків, зроблених з тисового дерева, — пояснив він, — бо подумають, ніби ми прилетіли по їхні вівці. Іншим разом це б не була й помилка. Ні! Ми залюбки перебили гоблінам їхню забаву, залюбки віддячимо тобі, але заради гномів ми не ризикнемо летіти на південні рівнини.
— Гаразд, — погодився Гандальф. — Перенесіть нас, куди хочете, і завдалеки, як зможете. Ми вже й так завдячуємо вам наші життя. Але тим часом ми помираємо з голоду.
— Я вже майже вмер, — пропищав Більбо тоненьким голоском, якого ніхто не почув.
— Спробуємо цьому зарадити, — сказав повелитель орлів.
Трохи згодом можна було побачити яскраве вогнище на кам'яному заломі, а довкола нього постаті гномів, що куховарили. Приємно пахло смаженею. Орли назносили сухого гілляччя на паливо, а ще принесли диких кролів, зайців і невелику вівцю. Гноми справувалися з усіма необхідними приготуваннями. Більбо занадто ослаб, щоб допомагати, та й небагато було з нього пуття при білуванні кролів чи нарізанні м'яса, адже гобіт звик одержувати від різника все готовеньке — тільки смаж чи вари. Гандальф теж, зробивши свою роботу — розпаливши вогонь, приліг собі відпочити. А мусив чарівник узятися до цього діла тільки тому, що Оїн та Глоїн погубили свої коробочки-трутниці (гноми й досі не визнають сірників). Отак закінчилися їхні пригоди в Імлистих горах. Скоро Більбо знову почув себе добре — його шлунок наповнився їжею. Тепер гобіт міг спокійно заснути, хоча, сказати правду, замість смажених на шпичках шматочків м'яса він би краще ум'яв хлібинку з маслом. І він заснув, скрутившись калачиком, на твердому камені — заснув куди міцніше, ніж будь-коли вдома, на перині у своїй затишній норі. Але всю ніч йому снилася його власна оселя: нібито він блукав по ній з кімнати в кімнату, шукаючи й не знаходячи чогось такого, чого й сам не знав, яке воно на вигляд.