Рубаї

120Підпилий, завернув учора я до шинку.Там саме дід вино собі точив у кринку.Я запитав його: «Чом не боїшся Бога?»«Бог добрий, — він сказав. — Сідай і випий, синку!»121Честь юної лози хай буде бездоганна!Нехай невірного проллється кров погана,Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів,А цей солодкий сік віддай в обійми жбана!122Не відкривається нікому таємниця:Не знаємо, коли із тілом розлучитьсяДуші призначено. Земля для нас — темниця.Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться.123Я у вино шалено закохався,П'ю й не боюсь того, чого боявся.П'ю стільки, що мене питає стрічний:«Ей, глечик із вином, ти звідки взявся?»124Імення доброго не прагни, не соромСебе зажурою перед одвічним злом:Від духу винного обезумíти краще,Аніж уславитись молитвою й постом.125Я чую: «Менше пий, в вині добра немає!Чому рука твоя сулію обіймає?»«Поглянь на дівчину та на вино іскристе:Причин, по-моєму, ясніших не буває!126Спокійно їж і пий, ходи собі в киреї,Якщо це праці плід, дбайливості твоєї,А решта… мудрому ціна її відома —Й життя коштовного він не складе за неї.127Я вивчив образи живого й неживого,Проник у саму суть високого й низького,Але без сорому я визнаю, що досіВід хмелю кращого я не знайшов нічого.128Цій чаші мудрий похвалу співає,Цілунками чоло її вкриває,А всесвіту гончар цю дивну чашу,Оздобивши, об камінь розбиває.129Всі смутки випередь, гукни на чорноброву,Щоб з хати винесла вологу пурпурову:Хіба ти золото, недоуме, щоб людиТебе поклали в прах і викопали знову?130Підчаший! Чим тепер я серце заспокою?Від хмелю дивного я на ногах не встою!Від пуху юного, що на твоїм обличчі,Зима життя мого зробилася весною.131Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі.Що море? Наших сліз потоки обмілілі.Що пекло? Наших мук вогні перегорілі.Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі.132Для нас — вино й любов, для вас — монастирі;Ми в пеклі будемо, ви — в райському шатрі.Де ж проступили ми? Ніде: в скрижалях ДоліТак спередвіку нам записано вгорі.133Із тих, що рушили в дорогу невідому,Хто звістку нам подав, хто повернув додому?Нічого не лишай на цім розпутті спраги,Бо повернутися не пощастить нікому!134Ще кості, жили, кров у тілі є твоїм.Живи й не покидай своєї Долі дім.З Рустамом зіткнешся — борися до останку!З Хотамом здружишся — не підлягай ні в чім!135Коли напровесні красуня біля гаюМені в коновочку наллє вина до краю,(Хай вибачать мені це непристойне слово) —Будь я собакою, коли про рай згадаю!136Недаром Бога ми за милосердя славим:Не замкне брами він перед рабом лукавим.Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.137Не треба й ласощів, як є корець вина,Та як налле його красуня чарівна.Пиячити весь вік, блукати, де попало —Немає кращого від Риби до Овна!138Нагадує мені берегова травицяТу косу, що плела колись небеснолиця.Тож не топчи стебла: воно в останках, може,Тюльпановидої красуні корениться.139Мене не радує тверезість, а питтяВселяє в мозок мій шкідливе сум'яття.Та є середній стан — не перше і не друге.Я вічний раб його, бо він і є життя.140Цілую глечика, розпалений жагою,Жду віку довгого від п'яного напою.Уста до уст моїх він притулив і мовив:«Я був таким, як ти… побудь, побудь зі мною!»141В одній руці — вина рубін, у другій — милої коса,Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє,И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.142Це небо множити уміє тільки втрати:Приводить одного, щоб іншого забрати.Якби народжені про наше лихо знали,Чи хто погодився б на землю завітати?143Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,Хто кожну мить життя приймав як подарунок,Не спав, шукав забав і мав вина доволі.