Рубаї

96О друзі, принесіть мені вологу пінну,У вид янтарний мій додайте ви рубіну!Коли сконаю я, вином мене обмийтеІ з доброї лози збудуйте домовину!97З місяцевидою над річкою, в саду,У квітах весело я вік свій проведу!Усе життя своє — сьогодні, вчора, завтра —Я пив і питиму, аж поки не впаду.98Троянда вранішня ошатністю своєюЧарує солов'я, співця свого. Під неюПрисядь у холодку, бо пелюстки ці вітерЗриватиме й тоді, як станемо землею.99Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився?Їй соромно того, хто в тузі похилився.Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні,Пий, поки келих твій об камінь не розбився.100Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!Коли ж підчаший вам налле вина хмільного, —Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.101З тобою краще річ серед руїн вести,Аніж молитись там, де не буваєш ти.Початок і кінець всього, що є! Як хочеш —В огні спали мене, а ні — у рай впусти!102Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже!Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже!На землю вилив ти вологу пурпурову!Чим хочеш присягну, що ти… ти п'яний, Боже!103Гончар голів людських — своє він знає діло:Витворні чаші він виготовляє вміло.Він на обрус життя нам перекинув чашу —Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.104З твоєю ласкою не побоюся блуду,З твоїм світильником зніму з очей полуду.Коли вбереш мене у білий плащ прощення,Я й Книги Чорної боятися не буду!105Багато квітів є, живих земних окрас.Їх в землю втоптує немилосердний Час.Якби живилися з могил небесні хмари,Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!106Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.Той дурнем народивсь, хто за вино картав.Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю,Хто б виховав мене і путь мені вказав.107Ось піала і жбан — візьми, моя кохана!Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!Бо не одну таку, як ти, місяцевидуЧас перетворював і в піалу, і в жбана!108Розбивши глечика, я не журився дуже,Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже.I потай мовив глек: «Колись я був так самоЛюдиною, а ти — ти будеш глеком, друже».109О ти, що розум наш тобі не бачить краю!Побожний я чи ні — тобі байдуже, знаю.Я п'яний від гріха — й протвережаюсь тільки,Коли надію я на тебе покладаю!110О жителі могил, чиє безживне тілоНа прах розсипалось, на попіл спопеліло!Яким же то вином аж до Страшного судуВас небо загодя так страшно обпоїло?111Зустрінься з милою, не забарисьПрогнати клопіт, що їй серце стис.Безмежна ця краса — недовговічна:Вона й у тебе з рук втече колись!112Юначе, підведись — горить зоря ясна!В прозорі келихи налий огню-вина!В цім тліннім закутку живеш ти мить… а потім,Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.113Вино — рідкий рубін, а глек — глибока жила,Душа моя — напій в прозорій чарі тіла,А світлий келих той, що від вина сміється, —Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.114Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,Стіною хочуть дух одгородить од плоті.А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.115Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!Ти знову ласкою мені зігріла путь.На мене мимохідь ти позирнула й зникла.Чи не за правилом: зроби добро й забудь?116Я часто п'ю вино, але без перепою.До кубка тільки звик тягтися я рукою.Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай:Не тішитися так, як ти, самим собою.117В паланні яхонтів уста сакі* повинні.Журба за ним дає поживу й міць людині.Той, хто в сльозах за ним не потонув, живеВ ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.

* Підчаший, виночерпій.

118До гончара зайшов я, позираюНа тисячі горшків — і той, що скраю,Зненацька вигукнув, немов з одчаю:«Хто тут гончар, а хто купець — не знаю!»119Корону ханську? Нá, ми продаємЗа дудку, от ціна! Ми продаєм!Чалму та чотки, вісників облуди,За піалу вина ми продаєм!